— Я думав, що він приблукав сюди сам по собі. Закон тракту говорить, що такий кінь належить тому, хто його знайде.
— Я про це знаю, а тому й сказала, що, скоріше за все, ти не мав наміру його красти, — скривилася вона легенько. — Валенер звідси далеко?
— Десять миль, е-е-е… панянко.
Кайлін кивнула, а в її очах затанцювали іскорки.
— Панянко. Мило. А чи дорога до Кеглорена вільна? — вона клацнула пальцями, і кінь підійшов до неї, немов собака. Злостиво форкнув їй просто у вухо, але дівчина не звернула на те уваги, весь час споглядаючи на Дервана.
Кеглорен? Він пам’ятав, що тракт десь за три милі до міста відгалужується на Схід, у бік замку, де, як казали, розташовувалосяякесь військо. Але про саму дорогу він нічого не чув, бо жоден із їхніх гостей ніколи туди не вибирався.
— Не знаю, — завагався він. — Але якби щось було не так із шляхом, то ми бачили б імператорських будівничих, які їхали б у той бік. Два роки тому, коли один потік вийшов із берегів і підмив шлях, то до фортеці поїхало п’ятдесят возів із робітниками й матеріалами. Тож, мабуть, там все нормально.
Вона кивнула на знак того, що його роздуми її задовільнили.
— А де тут найближчий водопій чи річка?
— Три милі звідси, в бік Валенера, протікає Малава. Там купці часто напувають своїх тварин, але й тут у нас є добра криниця… — він вказав рукою. — Вода чистіша, ніж у річці.
Вона усміхнулася, мружачись. А далі, перш ніж він встиг зорієнтуватися, вже була в сідлі. Сиділа так вільно, ніби й народилася в кульбаці.
— Заощаджуйте її, — порадила. — І скажи корчмареві, що ті, хто наближаються, охоче заплатять за чисту воду, якщо ціна не буде надто високою. Але вони, напевне, не заночують у заїзді.
Розвернула коня.
— І ще скажи йому, що найближчими днями він може не боятися розбійників. Дякую за інформацію, — в повітрі блиснула срібна монета.
Дерван знав, що не розповість про цю вранішню гостю, бо корчмарка використала би це проти нього. Бо чому ж він не підмовив дівчину поснідати? Або чому не запросив до кухля гарячого пива? Та й узагалі, що це значить, що вони можуть не боятися розбійників?
Зрозумів це лиш опівдні, коли перші фургони заторохтіли окутими колесами по тракту.
* * *
Тільки-но Кайлін повернулася на шлях, то попустила віжки й дозволила коневі піти галопом. Думала сходити до вітру, а цей забутий усіма заїзд був єдиним закритим місцем з того часу, як вони виїхали з міста. Щоправда, залишався ліс, але вона воліла б подзюрити серед шляху, ніж в’їжджати між дерева.
Поки вона розмовляла з парубком, Дагена, Кошкодур та Янне добряче випередили її, але це було й непогано. У Торина був пре-паскудний настрій не лише через необхідність прокидатися до світанку, а й тому, що йому було холодно. У неї самої задок мало не примерзав до сідла; на Півдні весна вже давно вкрила би травами всі Великі Степи, а тут вони немов відступили в часі на добрий місяць. Поля й луки, які вона минала ліворуч, досі не зеленіли жодним стеблом, кожний видих виривався хмаркою пару, а від гір тягнуло холодним вологим повітрям.
Поконавши невеличкий пагорок, вона побачила решту групи десь у чверті милі попереду. Вони їхали ступом, стремено біля стремена, коні трохи парували на холоді. Схоже, вони також пройшли якийсь шмат дороги галопом. Дагена озирнулася за плече й помахала їй. Кайлін пустила коня коротким чвалом.
Наздогнала їх за кількадесят ударів серця. Торин неохоче сповільнився і пішов боком, гризучи вудило. Йому бракувало руху, перегонів і битв; замість цього вони мандрували вже десять днів імперським трактом: прямим, нудним і рівним, як стіл. Єдиним урізноманітненням подорожі були мильні стовпи із вказаними на них відстанями. Від нудьги Дагена рахувала їх, а останнього разу вона налічила сто п’ятдесят. Сто п’ятдесят миль за десять днів. Вона б у житті не помислила, що таке можливо.
— Ну і як заїзд? — Кошкодур усміхнувся у вуса.
— Діра. З тих найбідніших.
— Якісь гарненькі корчмарки?
— Не звернула уваги, але був цілком непоганий парубок. Можеш повернутися, як є бажання…
— Може, на зворотному шляху. Якщо він добряче поголиться…
Янне усміхнувся, Дагена закотила очі. Такий був ефект від десятиденного перебування в дорозі у постійній розвідці, у постійному перебуванні вчотирьох. Через два дні в них закінчилися нормальні теми для розмов, а місцина навколо не давала приводу для нових. Праворуч вони весь час мали похмурий ліс і гори, що висіли над ним, а ліворуч — таку ж похмуру височину, яка становила більшу частину Лав-Онее, найпаскуднішої та найсмутнішої провінції Імперії. Імлиста, дощова та волога країна, про яку говорили, що Свято Літа й Свято Осені тут припадають на один день. Вранці оголошують перше, а пополудні, коли сонце зазирне туди на кілька хвилин, — друге. Насправді головним багатством Лав-Онее були рунні вівці й довгошерсті кози, з вовни яких ткали плащі дляімператорської армії та сукно для кожного, хто шукав дешевого й солідного матеріалу. Ці тварини були такі ж численні, як і невибагливі, що забезпечувало місцевим можливість існувати. Їм та, вочевидь, імперському тракту, яким щороку пливла ріка живності. Її батько завжди повторював, що якби не торгівля — провінція повиздихала б із голоду.