От тільки зараз тракт буде заблокований принаймні на десять днів, а може, й на довше. Імператорські накази повинні виконуватися без жодного спротиву.
— І коли має бути відгалуження в бік гір? — запитав Янне.
— Через три-чотири милі. За річкою.
Даг кивнула.
— Власне, річка. Хтось має бажання проїхатися й перевірити, що там із мостом? Як вона взагалі зветься?
— Малава. Там, начебто, є водопій, тож має бути похилий підхід до води. І ще одне — не розділяємося. Коли доберемося до місця, тоді й побачимо, що воно і як. Якщо щось буде не так, то встигнемо повернутися й попередити решту.
— Добре.
Знову запала тиша. Вони й так перемовлялися більше часу, ніж за весь вчорашній день. Що ж, учора не було таких захопливих подій, як сцяння під муром поганенького заїзду та перевірка стану найближчого мосту. Хоча, якщо той будували імперські інженери, то він точно стояв як скеля. Але навіть скеля має свою межу витривалості, а на цей міст чекає чимале випробовування.
Кайлін кинула оком по боках. Дагена, Янне, Кошкодур. І вона. А ще Ніяр, Лея та Файлен позаду них. Семеро. Цієї миті лише стільки залишилося від чаардану Ласкольника. Зрештою, вони не були впевнені, чи ще можуть так зватися. Бо що воно за чаардан Ласкольника без Ласкольника?
* * *
— Я звуся Ґенно Ласкольник, хоча, як, напевне, хтось із вас знає, «Ґенно» — це лише прізвисько. Моя матір дала мені ім’я прапрадіда, Вульґрефґерех. Я волію, аби мене називали Ґенно. Як ви всі знаєте, в мені немає ані краплі меекханської крові, проте я став генералом Імперії і, як стверджують підлабузники, створив першу справжню кінну армію Меекхану. Це неправда, я її не ство-рював. Це зробили меекханські офіцери, я лише два роки не дозволяв використати її в битві, поки не впевнився, що вона дасть собі раду. До сьогодні дехто злиться на мене через це, вважає, що я чекав задовго і через це зволікання ми програли битву під Ґренолитом, де полягло вісімнадцять тисяч солдатів. Але я знав тоді, і знаю досі, що я вчинив слушно. Командири піхотних підрозділів, які скривавилися у сутичках із се-кохландійцями, надіслали до столиці прохання виділити кавалерію або кінноту, яка підтримала б їх у полі. Бо правда в тім, що піхота може відігнати вершників, може витримати кілька атак, може навіть змусити ворогів тікати, але ніколи їх не розіб’є й не виріже. Бо для того, аби вирізати кінноту, потрібна власна кавалерія. Тож перші два роки війни Імперія вишколювала полки кавалерії, брала найманців із південних рівнин та відсилала їх на допомогу загонам піхоти. Потроху до кожного. Тому завжди, коли доходило до битви, кочівники мали десятеро кінних на одного нашого. Потім з’явився я, а імператор надав мені повноважень з питань кавалерії, і в наступні роки війни піхота майже завжди билася сама.
Наближалася північ, коли вони зібралися у звільненій для цього стайні. Старий Аандурс запевнив, що ніхто не стане їм перешкоджати. Кожен, згідно зі звичаєм, приніс малий каганець, свічку чи оливну лампадку, і тепер усередині приміщення світили лише вони. Двадцять чотири нетривких вогника.
— Оце й уся моя заслуга: два роки поспіль я не дозволяв, аби новостворені підрозділи кавалерії відсилали до битви по одному чи по двоє. Я хотів створити повну кінну армію, принаймні в тридцять тисяч шабель, бо без неї Меекхан програв би війну. І мені вдалося, але за ті два роки в кількох великих чи менших битвах загинуло десь вісімдесят тисяч солдатів, а кочівники спустошили половину північних провінцій. Бо це друга правда про бій піхоти з кавалерією. Якщо піхота зламає кавалерію, то ніколи не може її наздогнати та вбити. Якщо кавалерія зламає піхоту, то зробить це завжди. Вісімдесят тисяч вбитих солдатів — ось моя заслуга.
Усі затамували подих. Кайлін стояла трохи збоку, віск, що стікав маленькою свічечкою, обпікав їй пальці. Не бреши перед вогнем — це було звичаєм, відомим і виконуваним усіма. Він був завезений меекханцями під час завоювання, але закоренився на Сході дивовижно швидко. Тут його звали Розкриттям. Простий, мало не магічний, обряд. Коли ти, тримаючи свічку, каганець або навіть шматочок дерева, що палає, стоїш між друзями — ти повинен говорити правду. Говориш, дивлячись на полум’я, а воно поглинає твої слова, записує їх у собі, і ти вже ніколи не зможеш від них відмовитися. Молоді складають одне одному присягу, тримаючи в руках свічки, купці підписують найважливіші умови, тримаючись однією рукою за лампу. Тому, хто помирає, запалюють свічку, щоб він не відходив у темряві, щоб його останні слова не щезли. Полум’я — це правда й очищення.