Ласкольник продовжував.
— Наступні десять років я розважався в столиці як один із Ради Перших. Здобув союзників в інтригах, знайшов ворогів, які віддали би половину свого достатку, аби лише мене знищити. Але поки армія стояла за мене стіною, а імператор приймав мене вдень і вночі, я був надто міцним горішком. І мені це подобалося. Влада, приниження неприятелів, нагорода від лояльних, погляди й шепотіння, коли я йшов коридорами імператорського палацу. І думки: оце я, варвар зі Східних Степів, напівкровка, який не знає власного батька, йду в шовках та оксамитах по підлозі з алебастру, а ви тримайте шию нижче, сучі діти, — закінчив Ласкольник крізь стиснуті зуби. — І сталося так, що жінка, яка колись наказала отруїти мені коней і якій я за це вбив сина, втратила і двох інших дітей. Я не мав із тим нічого спільного, цього разу це була не моя гра, але коли останній з її синів сконав, заколотий стилетами найманих убивць, вона зустріла мене в коридорі та сказала: «Ти такий само, як ми. Ми перемогли, генерале Ласкольнику».
Кайлін подивилася на обличчя, які її оточували. Усі здавалися захопленими розповіддю, наче чули її вперше. Навіть ті, хто їздив у його чаардані від самого початку.
— Я пам’ятаю, що почувши ці слова, я став як укопаний, і деякий час не міг і кроку зробити. Бурмотіння старої, зламаної жінки у вдовиній сукні, мало не ошалілої від болю, не мало б нічого значити, але я відчув себе так, ніби мене хтось шмагнув батогом поперек спини. Я підійшов до найближчого дзеркала і глянув у обличчя чужинцю. Гладко поголеному, із волоссям, вкритим гелем та модно обсипаним золотим пилом, в оксамитному кубраку та гаптованому шовковому плащі. Чужинцю, якого я не впізнавав. Очі його нагадували шматочки скла: тверді, безжальні й холодні; це були очі когось, кому я не довірив би й обрізаного орга. Переді мною стояв один із тих, ким я досі гидував, — інтриган і дворянин. Тож правда була такою, що я не втік зі столиці від інтриг, які проти мене плели, але я втік від тих, чиїм творцем був я сам. Я втік від чужинця у дзеркалі.
Кха-дар похилив голову, прикрив очі. На мить здавалося, що він більше не заговорить.
— Я закінчу пізніше, якщо дозволите. Я відкрив, тож я й закрию сповідь полум’ю.
* * *
Міст виглядав, як і більшість меекханських мостів. Мав ширину таку ж, як і дорога: чотири арки та бар’єр висотою у п’ять стоп. Власне, кожен міст, який вони проминали на шляху, виглядав майже так само — різною була лише кількість арок, а найдовший мав їх аж вісімнадцять. Блоки для цього мосту могли бути вирубані та оброблені у каменоломні за сотні миль, після чого їх перевезли сюди та вклали на місце. За необхідності їх можна було б використовувати для будівництва схожого мосту в будь-якій частині Меекхану. Імперські будівельники вже давно дійшли до висновку, що одноманітні конструкції — це основа успіху.
— Ну добре, хто з’їде зі мною до річки?
— Ти називаєш це річкою, Кайлін? Я можу з цього місця висцятися на інший берег. Навіщо тут взагалі будувати міст?
Здавалося, Кошкодур мав рацію. Малава не текла, а точніше, сочилася дном мілкого русла. Напевне, її можна було б переїхати конем до протилежного берега, навіть не намочивши тварині черева. Потік мав десь із двадцять кроків завширшки, лише одна опора мосту стояла в річці, а інші — на суходолі. До того ж з’їзд до води був широким та зручним і, що найважливіше, виглядав безпечним. Висипаний галькою берег гарантував, що тварини не загрузнуть у намулі. Дагена поплескала коня по шиї.
— Схоже, місцевим було соромно визнати, що в них протікає такий недострумок, от вони й підкупили картографа, який назвав це невідомо що річкою. Якщо Валенер таке ж місто, як Малава — річка, то ми застанемо там три мазанки та курник, еге ж, Кайлін?
— Ми не ідемо до Валенера. Маємо чекати на решту біля розгалуження в бік гір — там і затримаємося. А тепер — завдання тобі. Глянь на опору праворуч.
— Дивлюся — і що?
— На її основу.
— Дивлюся на основу. І що?
— А тепер переведи погляд вище і скажи мені, на якій висоті уриваються сліди від водоростей та іншої водяної рослинності.
Уся четвірка замовкла на хвилину.
— От же ж ти… — Кошкодур глянув на річку, потім на міст і знову на річку. — Аж так високо? Це ж скільки буде? Десять, дванадцять стоп? Вона махнула рукою.
— Принаймні п’ятнадцять. Коли в горах нарешті розтануть сніги, уся та вода потече сюди. Я на власні очі бачила, як маленький струмок за годину перетворювався на потік, а за дві — на річку, забираючи в людей здобуток усього життя. За кілька чи кільканадцять днів тут ревтиме вода і до того ж так сильно, що якщо хтось впаде в неї, то течія занесе його аж до моря. Не смійтеся з місцевих річок, бо це дикі й підступні чудовиська.