Вони спостерігали за лінивим потоком.
— Краще, аби ці сніги врешті почали танути, бо інакше може забракнути води внизу річки, — заявив нарешті Янне. — Де має бути той з’їзд до Кеглорена?
— Милю звідси.
— То їдьмо.
Вони проминули міст. Дагена під’їхала до неї та штурхнула в бік.
— Якісь спомини, Кайлін? Останні три дні ти майже не розмовляєш.
Вона замислилася. Власне, повинна була щось відчувати, знайти в собі якісь спомини або хоча б слід від них. Але тут — нічого. Олекади відбилися в її пам’яті неглибоко, хоча вона й прожила тут половину життя. Гори не вросли в неї, не вирізали слід у кістках або в серці. Може тому, що її родина оселилася тут лише два покоління тому, шукаючи кращої долі та знайшовши лише необхідність гарувати від світанку до ночі на шматку землі, відданої під обробку місцевим бароном. Вона пам’ятала розповіді батька про початки господарювання. Земля була такою кепською, що навіть кози не мали з неї пожитку. Але ж вони — спробували. Вигрібали з полів каміння, посадовили кількадесят низеньких морозостійких яблунь, розвели маленьку отару овець та кіз.
Билися.
І програвали.
Однією з речей, яку вона пам’ятала виразно, було те, що земля може народжувати каміння. Щороку навесні вся родина виходила в поле й збирала їх, складаючи в чималі купи. Тільки потім починалося орання землі й сіяння збіжжя. А наступної весни знову спершу прибирали з поля каміння і лише потім засівали. І так без кінця. Це вона також добре пам’ятала: їхній шматочок землі, оточений віночком кам’яних курганів, з яких найстаріші вже порослиякимись травами й ожинами. Кайлін гралася поміж тими пригорками разом із братами, нетерпляче видивляючись зрілих плодів. Майже завжди ходила голодною. Це тому разом із хлопцями вона навчилася стріляти з лука, перш ніж їй виповнилося сім років. Заєць, байбак чи навіть білка — не було створіння негідного її стріли. Усе, що могло потрапити до казанка, а потім до черева — ставало ціллю.
— Голод, холод і бідність, — сказала вона нарешті. — Тут можна вигодовувати лише кіз та овець, мало що виросте на тутешньому камінні, а власник землі відбере в тебе кожний грошик, який ти заробиш на ріллі. Якщо хтось має голову на плечах, то мріє лише про те, аби звідси завіятися.
Найкраще вона пам’ятала той день, коли батько вирішив поїхати на Південь. Після війни з кочівниками провінції біля кордонів Степів із відкритими обіймами вітали кожну пару робочих рук, обіцяючи роки звільнення від податків, дармову землю та численні привілеї. Батько після довгої розмови з матір’ю викопав прихований у кутку хати мішечок зі жменею срібла, поїхав до міста й повернувся з фургоном, запряженим парою коней. Два коня! Вперше в житті вона бачила тоді коня зблизька — до цього часу вони користалися для орання сусідським волом, оплачуючи кожен день його праці.
Вона нахилилася й знову поплескала Торина по шиї. Хто б міг подумати, еге ж?
А потім була подорож на Південь, виїзд у Степи, що розкрилися перед ними, наче чудова країна, яка пропонує нескінченні можливості. І нічна зустріч із бандитами.
І паличка, яка колола її в сідниці.
Вона зітхнула знову, так глибоко, що їй мало не закрутилося в голові. Ні, Олекади напевно не були її домом. Уже ні.
І все ж доля знову загнала її сюди, хоча вона цього не просила. Майже відчувала, як ця стара шахрайка гладить її по голові та бурмотить зверхньо: «Хто б помислив, правда?».
Якийсь час вони їхали мовчки. Дагена не підганяла розмови.
— Ми мешкали ще далі на Північ, десь триста миль за Валенер. Та місцина… Там живе одна шляхта, графи та барони, меекханці старої крові. Осіли тут відразу після підкорення цих земель, після перемоги над Храмом Дресс. Майже триста років тому. Той храм опирався довго й затято, на всіх Олекадах залишилися розвалини від його гірських фортець, які меекханцям довелося здобувати одну за одною. Зрештою, начебто Кеглорен також колись був фортецею-храмом дружини Володаря Гроз. Під час тих воєн майже вся місцева аристократія загинула, а після підкорення Меекхан поселив тут чимало солдатів, багатьох із них нагороджуючи шляхетськими титулами. Дід мені розповідав про це, коли я розпитувала його, чому ми поселилися саме тут. Місцева шляхта… — вона завагалася, шукаючи відповідних слів, — …більш меекханська, ніж сам імператор, і охоче поселяє в своїх селах меекханських переселенців. Таких, як моя родина. І вона переконана, що ті повинні відчувати гордощі через те, що вони працюють на землях меекханців чистої крові. Навіть якщо людина голодує і мерзне від світанку до ночі. Багато років вони одружуються лише між собою, вважаючи, що мішаний щлюб — це ганьба для роду, а кожен, хто не має принаймні десять документованих поколінь меекханських предків, — взагалі не повинен показуватися їм на очі.