— Ви працювали на такого шляхтича?
Вона кивнула.
— Ми тримали шматок землі. Працювали важче, ніж біднота в Літреві, а їли гірше, ніж жебраки. А все під ласкавою протекцією баронів і графів із гір.
— Ха, якщо тут усі такі… Не зрадіють, коли нас побачать.
— Ні. Але обмежаться ігноруванням. Зрештою, перед нами йде імператорський наказ, а для тутешніх слово Імператора — святе. Крім того, більшість має замки, побудовані вище в горах, і рідко звідти виходить. Я не очікую проблем. Але привітання хлібом і запрошення під дах також не буде. З’їзд — осьо.
І справді, від головного тракту відгалужувалася бічна дорога. Така ж широка й солідна, хоча, вочевидь, рідше використовувана.
— Дорога веде прямо-прямісінько. Фортеця в дванадцяти милях попереду. Що далі — гадки не маю.
Вони вдивлялися у стіну лісу та гори, що з неї виростали. Тепер увесь план здавався шаленством. І не просто шаленством, але результатом хворого маячіння, багатоденної гарячки. Янне кахикнув.
— Ви впевнені, що знайшли шлях на протилежний бік? Крізь Ці скелі? Це ж треба мати крила як у птаха…
— Начебто вже знайшли, — Кошкодур стенув плечима. — Так стверджує Ласкольник, а я йому вірю. Він дав слово. То що, Кайлін? Проїдемось трошки до фортеці, чи станемо чекати тут пів дня? Тільки-но світає. А інші приїдуть ближче опівдня.
Прокляття, вона й сама не знала, як це сталося, що решта запитує її про рішення. Мабуть, це мало щось спільне з тим фактом, що вона походила з цієї місцини, а також із тим, що гори породжували в її товаришах неспокій. Вони озиралися навколо. Мильний стовп із вирізаними в камінні відстанями до міста та фортеці, відвідний рівчак і порожнє поле, що поросло пожовклою, ще минулорічною травою. Паморозь, розтанувши, перетворила землю в болото. Вони могли стирчати тут половину дня, розглядаючи околиці.
— Ну добре, нічого не станеться, якщо ми трохи проїдемося до гір. Тільки залишимо знак для решти Дагена вийняла з торби шматок деревного вугілля та мазнула ним по стовпу трохи нижче знаків, що інформували про відстань до замку.
— Їдемо.
* * *
— Оце моя заслуга. Звуся Дагеною Оанитер з роду Вегейн племені геарисів. Я народилася в рік Дикого Коня, через три роки по тому, як ми втратили більшість земель через Золотий Намет. Моя матір була Бачинею, моя бабця — Слухинею. Одна бачила духів, а інша їх чула — обидві вміли користатися їхньою допомогою. В Імперії ця магія заборонена. Згідно з Кодексом, Сила може бути керована лише через живий, свідомий розум мага. Так діють аспектовані Джерела. Чародій черпає Силу, сплітає її, змінює та використовує згідно зі своєю волею та вмінням. Кожен аспект трохи інший, але всі вони мають величезну силу, — Дагена легенько торкнулася одного зі своїх кулонів. — У магії мого народу духи допомагають приборкати Силу. Духи предків, тих, хто не відійшов у Дім Сну, духи тварин, духи, що мешкають у рослинах, землі, воді, вогні й повітрі. Якщо ти їх Бачиш або Чуєш, то можеш запропонувати служити. Деякі з них прагнуть краплю крові, інші — тепла людського тіла, шматочка тіста або трохи пивної піни. Більшість не вміє нічого робити, поки їх не заклянуть у матеріальну річ. Вона ворухнула рукою, а кістяний браслет на її зап’ястку тихо застукотів.
— Великий Кодекс говорить, що таке використання Сили — це погано, що ніколи не можна бути впевненим, чи не підуть духи проти чарівника і чи не прорвуться на волю задля знищення, чи не притягнуть вони з-поза Мороку щось іще гірше. Що лише розум повинен контролювати Силу без жодних посередників. Оповістки мого роду сягають сорока поколінь, і я не знаю жодної, де йшлося б про духів, збунтованих проти шамана. Але для охоронців Кодексу цього замало. Тож, як і більшість прикордонних племен, ми приховуємо своїх чарівників та чарівниць. І доки Імперія потребує лояльності наших воїнів більше, ніж виконання Кодексу, доти у нас немає потреби надто старатися.
На мить у стайні запала тиша. Це правда — більшість племен, які мешкали на кордоні, користувалися магією, про яку вглибині Імперії не можна було навіть згадувати. Але в обмін на вірність цих людей Меекхан прикривав на це очі.
— Мої матір і бабця були потужними чарівницями, але навіть їхніх умінь не вистачило б під час сутички із се-кохландійськими жереб’ярами. Духи наших предків не можуть протистояти їхній силі. Колись мій народ налічував двісті тисяч голів, і хоча вони були поділені на племена, але викликали страх у серцях ворогів. Сьогодні нас менше половини від цієї кількості, хоча вже багато років панує мир. Багато молодих відкидають традиції предків і шукають щастя в містах, багато хто наймається в армію або охоронцями в караванах, інші будують кам’яні будинки та селяться на землі, як меекханці. Це дуже турбувало мою матір, а ще більше — бабцю. Вони навчили мене всього, що вміли, а одна з них взяла на себе роль духовного щита, аби я не ставала самотньо проти місцин поміж нашим світом і Мороком. Отак я стала останньою Бачинею й Слухинею в роді Вегейн із племені геарисів. А коли настав час обирати свій шлях, я вирішила піти стежкою лука й шаблі, перш ніж духи предків не скажуть мені, якою має бути моя доля.