Кайлін дивилася на нього так, ніби бачила вперше в житті. Янне завжди був тихий і мовчазний. Зі своїми широкими плечима й більш ніж шістьма стопами росту він здавався втіленням маломовного й не дуже меткого велетня, який вимахує сокирою, наче шабелькою і завжди останнім сміється з жартів.
— По кількох роках ми припинили аж так ховатися. Батько відростив бороду до пояса, мене ж не впізнав би ніхто, навіть рідна мати. Ми наймалися для охорони караванів, служили як особисті охоронці то одним, то іншим. Він… умів лиш їздити верхи, битися шаблею та стріляти з лука… і навчив цього й мене… а потім, колипобачив, як я махаю сокирою, також і маханню нею… чи то сокирою. А потім він… помер. Одного дня поїхав до міста по їжу та й не повернувся. Я шукав його і знайшов… Навіть не знаю, хто його вбив… стрілою в спину, — каганець затремтів так, що мало не згаснув.
— Я знайшов його за два дні лише завдяки крукам. Вони бачили… прилітали на учту, і я… також бачив… Було мені тоді п’ятнадцять років… я був один у Степах і дуже, дуже хотів його знайти… і вони його знайшли… для мене…
— Я вмію… можу… птахи… вони мене слухають… інколи позичають очі… інколи я позичаю їм м’язи… не знаю, чари це чи… я можу… наказати їм літати наді мною або полетіти туди, куди мені треба… або впасти комусь на голову, але тоді воно так, наче вони падали на мою…
Він затремтів.
— Колись мене звали пташником і… і завжди з часом хтось помічає, що я роблю щось незвичне… Тоді мені доводиться їхати далі… Я ніколи не провідував матері… через те, що вона зробила батькові…
Він прикрив очі, мовби ці нескладні фрази абсолютно його вичерпали.
— Оце моя заслуга.
* * *
Дорога втягнула їх у гори майже непомітно. Якби хтось, ідучи цим шляхом, на мить приспав у сідлі, то за чверть години, підвівши голову, побачив би темний камінь і високі стіни, які поросли латками моху. Йому здалося б, що його пожерла якась потвора і втягнула у горлянку. Будівельники дороги, напевне, використали природний перевал, тріщину в скелі, бо не можна було уявити, щоби щось таке створили людські руки. Скелі по обидва боки дороги п’ялися на сотні стоп уверх.
— Хай його демони… — Кошкодур лише раз глянув догори й відразу зачепився поглядом об кінську гриву. — Воно ж зараз завалиться.
— За тисячі років не завалилося — не завалиться й зараз. Потім має бути краще. Ширше.
— Кайлін, «ширше» — це якщо я бачу на десять миль навколо. А зараз воно вузько, наче у щурячій сраці.
* * *
— Оце моя заслуга. Звуся Сарденом Ваедроником, хоча це не моє справжнє ім’я та прізвище. Я походжу з північного Ловена. Усі говорять на мене Кошкодур, бо я люблю запах м’яти. Я є… я був солдатом. Служив під генералом Ласкольником у Сорок Другому полку гвардії і допнувся до лейтенанта. Я бився з кочівниками наприкінці війни, брав участь у битві за Меекхан, у битві під Серентаєм і в Довгій Погоні. І в десятках менших сутичок і зіткнень.
Кошкодур стояв у колі миготливих вогників і вперше з того часу, як вона з ним познайомилася, виглядав несміливим. Не посміхався глузливо, не гладив хвацько вусів. Якщо хтось відчував, що саме коїться, то це був саме він. Крім того… Дика Посмішка Сіроволосої, він же був колись офіцером, причому — гвардійського полку. Кайлін знала, що він служив в армії, але вважала, що максимум у званні десятника. Повний лейтенант. Це означало, що він міг командувати — а напевне й командував — цілою хоругвою.
— Десять років по війні, коли закінчився мій контракт, я не підписав наступного, а спакувався й повернувся додому. Служба у Гвардії та ще й біля столиці — це, під час миру, зайняття для знуджених шляхетських синків. У ході війни навіть звичайний пастух може підвищитися до офіцера. Після кожної битви я мусив наказувати кільком людям обшивати плащі коричневим, а бувало й червоним, бо хоругва повинна мати командирів. Я сам пройшов шлях від звичайного вершника через десятника й молодшого лейтенанта аж до повного червоного менш як за два роки. Але після війни все змінилося. Для підвищення треба було мати папірець, що ти шляхтич, а найкраще — шляхтич меекханський. Відповідне прізвище важило більше за досвід. У прикордонних полках все інакше. Там, де залізо раз у раз липке від крові, папірці значать небагато, але у столиці без підтримки не досягнеш нічого. Я навіть озирнутися не встиг, як мусив уже салютувати молокосмокам вдвічі молодшим за мене, які й кочівників бачили лише під час візиту якогось посольства. Багато було таких, як я, що протягом війни йшли тими ж сходами день у день, а потім раптом нерухомо ставали на місці. Непідходяще прізвище, походження, кров. І не тільки я не став продовжувати контракту. Веторм, Авенлай, Кандевисс — чимало їх було, а тепер вони водятьвласні чаардани, віддаючи перевагу хлібу найманця-забіяки перед імператорською платнею.