Він раптом зніяковіло усміхнувся.
— Щось я розбалакався, наче перекупка. Не про те мав сказати. Я повернувся і не знав, що із собою зробити. Грошей, які я відкладав за службу, вистачило трохи більше, ніж на рік, бо більшість я пересилав родині, а потім бувало по-різному: інколи я наймався до охорони, інколи працював як перегонник худоби. Подумував навіть, чи не повернутися до армії, але не в столицю, а найнятися до якогось із прикордонних полків. Шабля у піхвах точно не заіржавіла б. Але ні, доля хотіла інакше. Моя родина: батько, мати, троє старших братів, дві сестри… — він завагався. — Між нами ніколи не було надто хороших взаємин. Вони чимало втратили під час війни, потім цілими роками гарували, аби це відновити. Думаю, були претензії, що наймолодший син замість того аби збільшувати багатство й працювати як віл, їздить у парадах перед імператором. Але гроші брали від мене, не кліпнувши оком, і це мало б мене застерегти. Коли батько й мати заслабли — мій найстарший брат узяв на себе обов’язки господаря. Вліз у якісь темні справи з місцевою купецькою гільдією, позичив від них гроші, потім мав віддати худобою, але худоба, начебто, захворіла та повиздихала, а відсоток зростав. Десятилітньої офіцерської платні ледве вистачило, аби відсунути неминуче хоча б на рік. Вони втратили все: землю, тварин, усю маєтність. Мої батьки цього не пережили, бо завжди вважали, що людина без власного шматка землі — ніщо. Сестри, дякуючи долі, були вже заміжні та з дітьми, але брати залишилися з тим, що було на них. Нібито почули, як хтось хвалився, що та хвороба, яка вибила їх худобу, ніяка не хвороба, а просто хтось отруїв тварин, щоб вони не могли сплатити боргу й купці перехопили їхню землю. Дурнувата історія, але вони в неї повірили. Вирішили помститися, а перш ніж я встиг їх втримати, один був мертвий, другий — важко поранений та в очікуванні на суд, а останній втік у Степи і за ним гналися, наче за бандитом.
Дехто почав кивати: такі історії не були чимось незвичним. Люди за кілька хвилин могли втратити всю сімейну маєтність, одне хибне рішення могло відібрати доробок усього життя. Ти випасав стадо в поганому місці, обрав поганого спільника, позичив гроші не в тих — і до того ж впливових — людей, тож можеш скаржитися, але на паршиву долю та на власну дурість.
— Коли я про все довідався, то зробив те, що мав зробити. Зібрав кілька приятелів і поїхав слідом за найманцями, що переслідували мого брата. Дісталися ми до них ледь не в останню мить. Потім ми налетіли на Андурен, де сидів мій другий брат, той, якого поранили. Хтось чув про це?
Почулися буркотіння, і найдивніше, що в ньому переважно чулося щось схоже на визнання.
— У восьмеро коней ми під’їхали під в’язницю, і перш ніж хтось зорієнтувався, вже гнали Степом. Отак ні з того ні з сього я став ватажком дикої банди. Якби ми тоді зустрілися, то чаардан розніс би нас копитами. Але шляху назад для мене не було — принаймні я так тоді вважав. І почалося життя вигнанця. Спочатку… спочатку я намагався вдавати сам перед собою, що так мщуся за кривду, якої завдали моїй сім’ї. Ми нападали на каравани тієї гільдії, яка захопила наші землі, ми нищили все, що мало її знаки, захоплювали їхні стада й табуни. Але потім їхні вози стали їздити групами по двадцять-тридцять. А до того ж їх супроводжувало до півсотні кінних, тож ми не мали шансів. Тоді я найняв нових людей, але вони не бажали битися в ім’я нашої помсти. Хотіли трофеїв, коней, вина та жінок. Тож щоби втримати їх біля себе, ми то захоплювали якийсь табун, який належав уже невідомо кому, то нападали на самітній фургон, то гарцювали в хуторі, що стояв скраю шляху. Так, крок за кроком, я перетворився на кінного отамана, дикого ватажка. Тримав людей на короткій шворці: по-військовому, жодних ґвалтувань, жодних вбивств для задоволення, дисципліна й послух. Натомість я виводив їх із халеп, які змели би будь-яку іншу банду з лиця землі. Це нагадувало мені старі часи, коли ми нападали на се-кохландійців, проте я вже нападав на своїх. Три роки ми тікали від облав, ударяли там, де на нас не очікували, кепкували з армії, з купецьких гільдій, з закону. Помсту було забуто, зважали тільки на славу, пиху й розваги. Це було схоже на гру, у якій я знайшов себе чи, правильніше було б сказати, «загубився». Причому так сильно, що навіть смерть братів, убитих в якійсь сутичці, мало мене торкнулася, — Кошкодур глянув на полум’я каганця, який він тримав у руці. — Тоді я звався Аерус Бланковий.