* * *
— Оце моя заслуга…
— Я зовуся Файлен-ена-Кловер…
— Мати назвала мене Длевинн Голосний Крик, але всі звуть мене Ніяром…
— Верія, так назвали мене відразу після народження, бо начебто пологи тривали десять ударів серця. Верія — значить «швидка».
— …батько хотів, щоби я вступив до війська — родинна традиція саме так і наказувала. Почав розмовляти зі мною знову лише після того, як довідався, що я їжджу під Генно Ласкольником…
— …я не вмію стріляти з лука, хіба що маю вцілити в коня за три кроки…
— …я не маю жодних Сил, але можу вкрасти будь-якого коня, на якого мені вкажуть. В моєму племені крадіжка коней — це шляхетне й шановане заняття…
— …я служив у армії як розвідник…
— …люблю битви, люблю битися, мені все одно: на коні чи пішки, шаблею, сокирою чи ножем…
— …першу людину я вбив, коли мені було одинадцять…
— …мій батько загинув під час битви за Меекхан, товариші по полку привезли додому лише його шаблю. Я користуюся нею до сьогодні…
— …не люблю чарів, волів би, аби все відбувалося як повинно: залізо на залізо, панцир проти панцира…
— …Авен заслонив мене від удару, а потім у нього вдарили дві стріли… Мені це сниться й донині…
— …я — вессирець…
— …я напівкровка верданно…
— …мій батько був меекханцем, мати походила звідси…
— …я з роду онвелів, з племені яценнів…
— …Календ, на далекому заході…
— …я…
— …я…
— …я…
— Оце моя заслуга.
* * *
Кошкодур їхав задерши голову догори — розглядався навсібіч. Вони саме минали наступну ущелину, останню перед замком, якщо вірити інформації, переказаній Ласкольником.
— Сотня людей отам зверху, кілька каменів, зіпхнутих на дорогу — і можна затримати цілу армію, — пробурмотів він нарешті. — Мені це не подобається.
— Як і мені. Але ж непросто вимагати, щоб Імперія вибудувала гладкий та прямий під’їзд до своєї фортеці, га? Дорога широка й рівна, повороти не надто різкі, міст солідний — це й так більше, ніж можна було сподіватися. Скільки ще до замку?
Дагена широко позіхнула, прикривши рота долонею.
— О-о-ох… Ти мене не питай, Кайлін, бо я не звідси. Ми їдемо туди десь… годину? Пару миль ми подолали. Замок має бути милях в дванадцяти від роз’їзду, але ніхто не сказав чи це по дорозі, чи по прямій. Тож ми або на половині шляху, або на третині. Якщо ми на половині, то можемо їхати далі, бо встигнемо кинути оком і повернутися. Якщо на третині, то не дуже, мабуть, встигаємо, бо не повернемося до опівдня.
— Вони знають, куди ми поїхали.
Дагена позіхнула ще ширше.
— Можливо. Як завжди. Але в мене немає бажання їхати пів дня туди й назад лише для того, аби подивитися на мур, що стоїть на вершині гори. Десь тут повинен бути пост від замку, сторожа. Якщо вони нас помітили, то напевне, вже дали знати далі, тож… о-о-ох… ми скоро зустрінемо якийсь патруль, який запитає, що ми за одні та що тут робимо й чому шпигуємо під замком; бо, як відомо, всі шпигуни завжди їздять серед білого дня посеред дороги. Зустрінуть нас, ми покажемо листа, запитаємо, чи ще далеко й повернемося до роз’їзду.
— Щось ти розговорилася, Даг.
— Ага, — кивнула вона. — Не люблю гір. Я вперше серед них, але вже знаю, що вони мені не подобаються. Надто високі, надто прямовисні й надто скелясті. Які люди схотіли б тут мешкати?
Кайлін стенула плечима:
— Ті, хто скажуть, що Степи надто низькі, надто пласкі надто багатотравні. Диваки, одним словом.
Дагена адресувала Кайлін слабку усмішку та продовжила розглядатися. Тракт вів ущелиною, скельні стінки вставали все вищими й вищими, тож із кожним кроком все менше неба лишалося над головою. Вона роздумувала, як перенесуть люди цю подорож, що народжені й виховані на рівнинах, для яких і купа гною була стратегічним пагорбом. Навіть вона була мов сама не своя.