Выбрать главу

– Нічого собі «захопилася», – відповів Микола Миколайович. – Рідному дідові мало голову не зітнула.

– А от і неправда, – сказала Ленка.

Її обличчя раптом так дивовижно змінилося, що Микола Миколайович теж усміхнувся. Воно стало ясне й радісне, рот розтягнувся до вух, щоки округлилися.

– Я ж мимо кидала!

І раптом обличчя її знову змінилося, стало якимось відчайдушним.

– Тільки не перебивай мене. Гаразд? А то я зірвуся й не зможу розповідати. А так я тобі все-все розповім, усю правду, без хитрощів.

– Добре, – зрадів Микола Миколайович. – Ти заспокойся й розповідай… неквапом, докладно, так легше.

– Ще раз переб'єш – піду геть! – Губи в Ленки підтяглися й очі звузилися. – Я тепер не та, що колись. Я – рішуча. – І вона почала розповідати.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

– Коли я прийшла до школи вперше, то Маргарита, наша класна, покликала до вчительської Рудого й звеліла йому відвести мене до класу. Ми йшли з Рудим коридором, і я всю дорогу хотіла з ним заприятелювати: перехоплювала його погляд і усміхалася йому. А він у відповідь давився з реготу.

Звісно, адже в мене дурна усмішка – до самих вух. Тому й вуха я тоді ховала під косами.

Коли ми підійшли до класу, Рудий не витримав, рвонув уперед, влетів у двері й загорлав:

«Товариство! В нас новенька!..» – і зайшовся реготом.

Ну, після цього я застигла на місці. Можна сказати, задерев'яніла. Зі мною таке часто бувало.

Рудий вилетів назад, схопив мене за руку, втягнув до класу й знову загоготів. І кожен на його місці зробив би те ж саме. Може, я на його місці взагалі померла б з реготу. Адже ніхто не винен, що я така незграбна. Я й на Рудого не образилась і навіть була йому вдячна, що він утягнув мене.

Правда, як на лихо, я зачепилася ногою за двері, врізалася в Рудого, і ми обидва гепнули на підлогу. Сукня в мене задерлася, портфель вилетів з рук.

Усі, хто був у класі, оточили мене і з захопленням роздивлялися. А я підвелася, і усмішечка знову розтягнула мій рот – не можу, коли мене впритул роздивляються.

Валько закричав:

«Рот аж по вуха, хоч прив'язуй капелюха!»

Васильєв засунув пальці в рота, розтягнув губи, зробив гримасу і кричав:

«Я теж так можу! В мене теж рот аж по вуха, хоч прив'язуй капелюха».

А Кудлатий, давлячись од сміху, запитав:

«Ти чия така?»

«Безсольцева я… Лена», – і я знову по-дурному усміхнулася.

Рудий у захваті закричав: «Слухайте!.. Це ж онучка Лати-на-латі!» Ленка ввірвала свою розповідь і подивилася на Миколу Миколайовича.

– Ти давай, давай, не соромся, – сказав Микола Миколайович. – Я ж тобі казав, як я до цього ставлюся. Найвищою мірою поблажливо і зовсім не ображаюся.

– Ну я ж про це не знала, – вела далі Ленка, – і взагалі про твоє прізвисько нічого не знала… Ну, не була готова… «Мій дідусь, – кажу, – Лата-на-латі?.. За що ви його так прозвали?..»

«А що тут поганого? – відповів Кудлатий. – Мене, наприклад, звуть Кудлатий. Рудого – Рудий. А твого діда – Лата-на-латі. Звучно?»

«Звучно», – погодилась я.

Я подумала, що вони веселі й люблять пожартувати.

«Отже, ви добре знаєте мого дідуся?» – запитала я.

«Аякже, – сказав Кудлатий. – Він у нас знаменитий».

«Так, так… Дуже знаменитий, – підхопив Валька. – Якось у приватній розмові я запитав твого дідуся, чому він не тримає собак. І знаєш, що він мені відповів? «Я, каже, не тримаю собак, щоб не лякати людей».

Я зраділа:

«От, кажу, здорово!»

1 інші діти теж підхопили:

«Здорово, здорово!»

«Ми ці слова завжди пам'ятаємо, – вів далі Валька, – коли яблука у його садку… Ну, як це називається?..»

«Збираємо», – підхопив Рудий.

Усі чомусь знову зареготали.

Ленка раптом замовкла й поглянула на Миколу Миколайовича.

– Ото яка дурна, – сказала вона. – Тільки оце зараз зрозуміла, що вони з мене сміялися. – Ленка вся витягнулася, тоненька, вузенька. – Мені треба було тебе захистити… дідусю!

– Дарма, – відповів Микола Миколайович. – Мені навіть подобалося, що вони в мене яблука цупили. Я за ними часто підглядав. Вони шастали по садку, бігали пригнувшися, набивали яблука за пазуху. В нас із ними була начебто гра. Я вдавав, ніби не бачу їх, а вони з відчайдушною хоробрістю цупили яблука, можна сказати, ризикували життям, а проте знали, що їм за це нічого не буде.

– Ти добрий! Я й тоді їм відповіла, що ти добрий. А Попов сказав:

«Моя матуся йому на пальто пришивала лати. Каже: «Ви ж відставний офіцер. У вас пенсія. Вам не личить із латами». А він – це тобто ти, дідусю: «У мене зайвих грошей нема».