– Не хвали мене, будь ласка, – сказала Ленка. – Адже я погана. Я насправді – зрадниця!.. Я це зараз, зараз зрозуміла до самісінького денця.
Ленка замовкла. Микола Миколайович терпеливо чекав, коли вона знову заговорить. До кімнати вже вкотре ввірвалася задьориста музика: це досі гуляли на дні народження Димки Сомова. Вони танцювали, кричали, співали, а тут, у домі Безсольцевих, сиділо двоє похмурих людей, які не знали, що їм робити далі і як їм тепер жити.
– Ну, то що там сталося зі Шмаковою? – урвав мовчання Микола Миколайович.
– Зі Шмаковою? – перепитала Ленка. – Нічого особливого не сталося – вона поступилася мені своїм місцем. «Поступаюся, каже, тобі моїм місцем з великим задоволенням. – І схопила портфель. – Мені, каже, тут набридло. Парта якась перехняблена. І взагалі я люблю переміну місць. Отож, Димочко, чао-какао!– А на прощання, нарешті, глянула на мене, нібито щойно оце помітила, зневажливо пирснула й тихо проказала:– Але й опудало!»
Попов загорлав, щоб Щмакова сіла до нього, і та кинула йому портфель, а він його впіймав, – от від тієї миті він став її рабом.
Тоді Маргарита оголосила, що наша школа їде під час осінніх канікул на екскурсію до Москви.
«Отже, ми поїдемо разом?» – вихопилася здогадлива Шмакова.
«Разом, разом, – Маргарита усміхнулася. – Тож беріть у батьків гроші й приносьте».
З цього приводу пролунав такий лемент захоплення, що Маргарита засміялася й затисла вуха руками, щоб не оглухнути. Звісно-бо, усім хотілося поїхати на канікули до Москви.
І я залементувала, але потім осіклася, бо Димка зустрів цю звістку байдужливо. А коли всі замовкли, він зітхнув важко й мовив:
«Знову на батьківські… Набридло».
«То що ж ти пропонуєш? Не їхати до Москви?» – запитала Маргарита.
«Ні, він цього не пропонує, – втрутилася Миронова. – Але він не знає, що він пропонує».
«Чудово він знає, – пролунав лагідний голосок Шмакової. – Це він перед новенькою виставляється».
Всі, зрозуміло, одразу ж захихикали.
Маргарита осмикнула Шмакову, а я, коли чесно, чомусь тішилася з її слів… Ну, звісно, не чомусь, а тому, що вона сказала, ніби Димка переді мною виставлявся.
А коли в класі знову запала тиша, то Димка підвівся, переможно оглянув учнів і сказав:
«Давайте на поїздку заробимо самі!»
Враз мене нібито підкинуло, просто не знаю чому. Я підхопилася й загорлала:
«Маргарито Іванівно! Маргарито Іванівно! Можна, я скажу?»
Але ж і вигляд я мала, мабуть, – захоплена дурка. Проте я про себе й не думала, в мене на душі було хороше і хотілося сказати всім що-небудь надзвичайне.
«Мені дідусь багато розповідав про ваше місто… У вас місто особливе, старовинне…. Приїдеш, назавжди залишишся… Не проміняєш ні на які золоті гори. Правда тут гарно! І ви всі такі гарні! І пропозицію Сомова я підтримую!..» Я усміхнулася Димці й нарешті сіла.
«Ну, Сомов у нас, як завжди, молодець! – сказала
Маргарита. – Мені його пропозиція теж дуже сподобалася… Зрозуміло, ви вже дорослі діти й цілком можете попрацювати, – вела вона далі, – я вам, певна річ, допоможу. Тільки… не підведете?..»
Всі враз закричали:
«Що ви, Маргарито Іванівно! Ви тільки домовтеся!»
«Ми працюватимемо дні й ночі!»
«З ранку до ранку!..»
І ми почали працювати. Ходили у радгосп на збирання пізніх огірків і капусти. Ти не думай, ми не тільки за гроші працювали. Ми й безкоштовно. Наприклад, у дитячому садку. І міський сквер прибирали… Правда, це не всім подобалося. Можливо, саме через це в нас і спалахнула сварка. Валька, приміром, тільки-но ми йшли на безкоштовну роботу, завжди біг геть. Якось у неділю вранці Маргарита привела нас у радгоспний сад збирати осінні яблука.
Усі хлопці й дівчата прийшли в гумових чоботах, а я в черевиках, – вони одразу промокли від роси.
Димка помітив це, роззув чоботи, простягнув мені й сказав, щоб я перевзулася. Ото була мить, – він стояв босий на мокрій холодній траві й простягав мені чоботи з вовняними шкарпетками. Я не наважувалася їх узяти.
Хлопці та дівчата оточили нас і роззявили роти від подиву.
«Ото Сомов дає!» – засміявся Кудлатий.
«Лицар», – підхопив Валька.
«Левине серце!»-докинув Рудий і зайшовся дрібним сміхом од власної дотепності.
«Чи довго ми ще стоятимемо й женихатимемося?– раптом сердито обірвала їх Шмакова. – Ми прийшли, здається, працювати. Чи не так, Димочко?..»
Хтось знову захихикав, а Димка не звернув на це аніякісінької уваги, кинув мені чоботи й пішов собі.
Я натягнула Димчині шкарпетки – вони були ще теплі від його ніг – і влізла в чоботи.