«Але я ж вам написала, що буде урок літератури».
«Хіба?.. Хтось, видно, стер».
«Ну ж у Димки й витримка», – подумала я.
«Не «хтось», а ви, – гостро відказала Маргарита, голос у неї став чужий. – Не люблю, коли брешуть».
А Димка їй у відповідь, що й він не любить, коли брешуть.
«Тоді признавайся… Куди всі «злиняли»? Так, здається, ви це називаєте?..»
Димка мовчав.
«Боїшся правду сказати?» – не відчеплювалася Маргарита.
Вона його соромила, соромила, лаяла, лаяла… Спершу, що ми жалюгідні людці. Потім – неблагородні й невдячні. І не розуміємо гарного ставлення й людської турботи. Перед самісіньким від'їздом… Прикро… Так прикро!.. Просто ніж у спину! Ну аж ніяк не чекала… А в самої голос тремтів.
Мені її шкода стало. В неї свято – весілля, а ми їй ніж у спину. А потім у неї голос зміцнів. Не знаю, чим він її доконав. Може, зневажливою посмішкою кутиком рота, – в нього така посмішка.
Одне слово, вона його лаяла, а він терпів доти, доки вона назвала його боягузом.
«Я боягуз? – уперше подав голос Димка, він залунав у моїх вухах. – Я-я-я-я?!» Так він голосно крикнув, так обурився, що вона назвала його боягузом.
Адже він не був боягузом. Ти ж пам'ятаєш, як він у Вальки відбивав собак, як бився з його старшим братом, з Петьком. Про Димку в школі легенди розповідали. Він витягнув з палаючого сарая кота тільки тому, що маленька дівчинка плакала, а це був її кіт. Всі її заспокоювали, а в сарай, звісно, ніхто не ліз… Уявляєш, як він обурився! Він котів з вогню витягав, хоча їх зовсім і не любив, але витягав! А вона йому: «Боягуз, жалюгідний, нікчемний боягуз!»
Димка – горда людина. А вона йому: «Жалюгідний, нікчемний боягуз!» Як ляпаса дала. Навідліг – лясь! І ляскіт по всьому класу.
Я стояла за дверима, а схопилася за щоку, ніби мені дали ляпаса.
Микола Миколайович побачив, як Ленка схопилася за щоку, ніби все це з Димкою сталося щойно, цієї миті, і він не витримав:
– Та я знаю, знаю, що було далі! Знаю. Тобі стало шкода Маргарити. Я тебе наскрізь бачу – ти ж благородна душа, ти вскочила в клас і все їй виклала!..
– Що ти, дідусю, це не я сказала, – Ленка чомусь перейшла на шепіт. – Димка їй сам виклав усю правду до кінця.
– То це він сказав Маргариті, а не ти? – здивувався Микола Миколайович. – Чого ж вони тоді чіплялися до тебе?..
Ленка не відповіла Миколі Миколайовичу, вона розказувала чимраз швидше, захлинаючись. Слова зривалися з її поквапливих губ:
– Коли Димка все сказав Маргариті, вона очманіла. По-моєму, забула і про своє весілля, і про жениха. Ні слова не відповіла й вискочила з класу. Я заздалегідь сховалася від неї. її каблуки клацали по порожньому коридору, мов поодинокі постріли. Потім вона не витримала й побігла, і стукіт каблуків почастішав і злився в суцільну кулеметну чергу: тра-та-та!
І від Димки я теж сховалася, коли він проскочив повз мене, вимахуючи скарбничкою. В голові в мене все перемішалося, я вихопила носову хустинку, перев'язала нею коліно – і за ним…
Тим часом у класі з-під парти висунулася хитрюча мордочка Шмакової і вкрай ошелешена фізіономія Попова. Вираз їхніх облич на диво точно передавав настрій: Шма-кова була дуже задоволена, її обличчя осявала чудна багатозначна й таємнича посмішка, Попов був розгублений і навіть приголомшений.
– Бачив? – Голос Шмакової тремтів від збудження.
– Ну, Димка! – Попов іще не знав, як ставитися до події, яка відбулася в них на очах, і з надією дивився на подружку. – А що тепер буде?
– Батьків почнуть тягати, – відповіла Шмакова. – А ми з тобою чистенькі.
– Ох, у тебе ж і голова! – захоплено мовив Попов. –
Член уряду… Я їм не заздрю.
– А я не заздрю Сомову. – Шмакова знову посміхнулася й проспівала «лисячим» голоском: –Вони йому влаштують кіно…
– Кудлатий його – в баранячий ріг! – хихикнув Попов, прагнучи догодити Шмаковій.
– Цікаво, що тепер скаже Безсольцева?.. – Шмакова задумалася, та враз якийсь чіткий і ясний план визрів у її голові: вона схопила портфель, крикнула Попову на ходу: – Швидше!.. Подивимося, як Димка буде признаватися… Це ж концерт! – і вибігла з класу.
Попов, як завжди, слідом за нею.
– Я наздогнала Димку на вулиці, – вела далі Ленка. – Він спершу біг швидко, рішуче, потім чомусь пішов поволі, а потім зовсім поплентався… І навіть кілька разів зупинявся, ніби взагалі не поспішав у кіно.
Нарешті ми наздогнали наших. Я гадала, Димка одразу все розповість, і ми ні в яке кіно не підемо. А він – ні. Не розповів. Може, не хотів їм псувати настрій? І всі пішли в кіно. У кіно я весь час думала про Димку, Маргариту, нічого не бачила, ніяк не могла зосередитися і морозиво, яке ми їли, впустила на підлогу.