Після кіно я знову чекала: ось зараз Димка розповість про Маргариту… Мене так тіпало, що Залізна Кнопка помітила й запитала, чому я так тремчу. Я відповіла, що не знаю, а сама подумала: «Може, Димка не сказав нічого нашим тому, що вирішив спершу порадитися зі мною? Адже я його найближчий друг».
Потім усі розбіглися, і ми лишилися з Димкою удвох. І знову я чекала й думала: ось-ось він усе розповість. Ішла і зазирала йому у вічі. Але він нічого не сказав, а я не запитала.
Потім я себе лаяла, що була дурною. Ти подумай!.. Якби я його запитала, якби я сказала, що я все знаю, то все-все було б інакше. Дідусю, він справді думав, що він герой.
Він іще не знав про себе, що він боягуз, так само як я не знала, що дуже скоро стану зрадницею.
– Яка ж ти зрадниця, коли це зробив він? – запитав Микола Миколайович.
– Найсправжнісінька. – Ленчине обличчя знову набуло сумного виразу, стислося, зморщилося, вона боролася із сльозами. – Гірша за нього у сто разів. Ти ось слухай, слухай, і сам побачиш.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
– Наступного ранку, коли ми ввійшли з Димкою в клас, нас зустрів веселий ошатний натовп. Не клас, а клумба з квітами. Всі були готові до мандрівки. Тільки єдина Миронова, як завжди, була у шкільній формі.
Коли з'явилася Маргарита, то всі дівчата їй заплескали, бо вона була в новій гарній-прегарній рожевій сукні з червоною квіткою – адже вона їхала на весілля! Проте Маргарита не звернула ніякої уваги на наше захоплення.
Я побачила її обличчя і злякалася. Подивилася на Димку – бачу, і він злякався. Ну, подумала, зараз нам перепаде за вчорашнє. І вгадала.
Маргарита тримала в руці аркуш паперу, який виявився наказом директора.
Ти знаєш, що там було написано?.. «За свідомий зрив уроку учням шостого класу в першій чверті знизити оцінку з дисципліни. Класному керівникові Маргариті Іванівні Кузьминій оголосити догану. Довести про все, що сталося, до відома батьків учнів…»
Ось що там було написано. А ми сиділи вичепурені, як на весілля. Адже ми збиралися до Москви. Проходи поміж партами були заставлені валізами.
А на вчительському столі височіла скарбничка. Ми мріяли розбити її за Маргаритиної присутності, щоб узяти ці гроші з собою на розваги.
Тої миті ми почули, що на подвір'я в'їхали автобуси, а в школі пролунав довгий дзвінок – це був сигнал до від'їзду! Ми теж рвонули до своїх валіз. А Маргарита як крикнула:
«На місця!»
«А чого ви так кричите? – з викликом запитала в Маргарити Миронова. І потім осадила її так. як тільки вона єдина вміла:-Адже ми люди, а не службові собаки».
Одразу стало тихо-тихо, але ніхто не сів назад, усі стояли й чекали, що буде далі. Маргарита буквально позеленіла. Сукня рожева, а сама зелена.
«Ви ж іще ображаєтесь, – обурилася вона. – Ну чого ви стоїте?.. Я ж сказала – сідайте по своїх місцях».
Усі позадкували до парт, а я чомусь сіла на свою валізу. І звісно, впала разом з нею. А слідом інші валізи попадали. Гуркіт здійнявся.
«Безсольцева, не блазнюй, – сказала Маргарита, – не допоможе».
«Я не блазнюю», – відповіла я.
Насправді я не блазнювала. Просто злякалася її крику. Коли на мене кричать, я обов'язково щось не те роблю – в мене завжди так.
А всі поверхи вже вибухнули, наче бомба, і десятки ніг з тупотом мчали коридором і сходами, і десятки голосів радісно галасували, пролітаючи повз наші двері. Якийсь розумник устромив голову в наш клас і загорлав:
«Чого ви сидите?»
І зник.
Рудий не витримав:
«Маргарито Іванівно, ми на автобус не запізнимося?» Він так увічливо в неї запитав.
«Не спізнитеся, – відповіла Маргарита, – тому що ви нікуди не поїдете!»
Отоді, можна сказати, всі заніміли. Ми не їдемо до Москви! Цього ніхто не сподівався.
«Як… не поїдемо?» – затинаючись, запитав Рудий, його взяв лох.
«Ви вже повеселилися, – сказала Маргарита. – На двійку з дисципліни».
Попов скочив і схопив дві валізи – свою і Шмакової. «А ми, каже, в кіно не ходили! Ми зі Шмаковою ні при чому!»
«Але й на урок ви не з'явилися. Отож ніхто нікуди не поїде!»
А Попов стояв з валізами, й вигляд у нього був дуркуватий.
«Постав валізи!» – наказала Шмакова.
І ось у цей час раптом пролунав сміх. Усі здригнулися. Хто це сміється в таку мить? Що за божевільний? Аж то – Васильєв! Наш дивак.
«А ти чому веселишся?» – запитала Маргарита.
«Я здогадався – ви нас просто лякаєте!»
«Я лякаю?-здивувалася Маргарита. – Звідки ти взяв?»
«А чому ви тоді в новій сукні?» – запитав Васильєв і засміявся від власної догадливості.