– Я бачу, він добрий хлопець, твій Васильєв, – завважив Микола Миколайович.
– Він поплічник Кудлатого та Залізної Кнопки. Ось вій хто. Ходить за ними наче тінь… не перебивай мене, сам далі побачиш, який він добрий. Усі вони такі добрі, просто золоті – ти побачиш!.. Ти краще слухай, слухай!.. Отже, коли цей дивак сказав Маргариті, що вона жартує, то вона йому відповіла, що зовсім не жартує. Звідки ти це взяв, мовляв, дурнику такий-сякий. «Я, каже, в новій сукні, тому що я їду до Москви. Це ви не їдете!»
У Васильєва видовжилося обличчя.
«Це нечесно, – сказав він. – Директор оголосив догану вам і нам. А тепер ви їдете, а ми ні. А ми ж гуртом збиралися».
А Маргарита як почала обурюватися:
«Ти насправді так думаєш, Васильєв? Чи прикидаєшся?»
«Насправді».
«Ну тоді я тобі все поясню, – з погрозою промовила Маргарита. – Я в кіно не тікала, а постраждала через вас. Одержала догану. Цілком досить для мене. Я повинна була раніше поїхати до Москви, мала цілковите право, а я відклала свій від'їзд. – Маргарита обурювалася і від цього з зеленої стала рожевою, як її сукня. –А через що я відклала свій від'їзд?.. Через вас, щоб вам поставити три-чо-тири зайві п'ятірки, щоб довести, який у мене надзвичайний клас. У Москві, каже, на мене образилися…»
Ну нам-то всім було зрозуміло, кому вона телефонувала і хто на неї образився – жених. Вона з цим женихом просто здуріла. На день по сто разів про нього згадувала, навіть коли не треба: «Жених, жених!..»
І тої миті, коли вона сказала про жениха й про п'ятірки, Залізна Кнопка схопилася, сама зблідла, але спокійним-спокійним голосом, лінивим таким, оголосила:
«Нам не потрібні ваші «зайві п'ятірки», отож-бо ви даремно не поїхали, і на вас тоді ніхто не образився б».
Уявляєш?.. Миронова кому хочеш усе що завгодно може сказати, якщо думає, що має рацію.
Маргарита від її слів очманіла. В неї мало очі не повисли на ниточках. Вона просто заїкою стала.
«Як же вам, каже, не соромно?..»
«А чого нам соромитися? – докинув Валька. – Ми нічого не вкрали».
А Маргарита ще дужче очманіла:
«Ти що ж, гадаєш, що треба соромитися тільки злодійства?»
«А чого ж іще? – Валька засміявся. – У нас усе по закону».
«Тоді, може, ви в кіно втекли навмисно, щоб підвести мене?» – з жахом запитала Маргарита.
«Звісно-о-о-о!»
«Ми навмисно-о-о!»
Вони вигукували ці слова, і їм зовсім не було шкода Маргарити. Вони немов з цепу зірвалися. Це вони від образи на Маргариту й на себе, що виявилися дурнями – проміняли Москву на кіно.
А Димка крутився дзиґою, підбігав то до одного, то до іншого, намагаючись заткнути їм пельку, просто літав по класу.
А всі горлали:
«Ми до Москви не хочемо!..»
«Нам аби двійок якнайбільше!..»
«Он які ви, виявляється, – сказала Маргарита. – Тоді мені з вами більше ні про що розмовляти». І пішла до виходу. «Маргарито Іванівно, стривайте! – Димка намагався її зупинити. – Адже вони жартують!.. – Він метушився навколо неї, забігаючи наперед. – Адже ми заробили!.. До Москви на власні гроші… Я зараз до директора… Він нам пробачить. Слово честі, ми більше не будемо. Маргарито Іванівно, можна я до директора? – Він притулився спиною до дверей і не випускав її. – Адже ви нас потім зможете покарати, Маргарито Іванівно!»
«Пусти, Сомов! – звеліла Маргарита. – Ти пізно спохо-пився».
«А що ж нам робити зі скарбничкою?» – запитав Димка.
Маргарита крутнулася на каблуках, поволі повернулася, взяла скарбничку в руки, підняла високо над головою і… хряснула об підлогу! Уявляєш! Ну, це було наче виверження вулкана! Або наче землетрус!… Особливо в мене підлога під ногами ходором заходила.
До тої миті ми ще на щось сподівалися, як ото дивак Васильєв. А тоді враз зрозуміли: не бачити нам Москви як своїх вух.
«Можете тепер ходити в кіно хоча б і щодня», – сказала Маргарита й пішла собі.
Усі сиділи тихо, та тільки-но двері зачинилися, кинулися до розбитої скарбнички.
І почалося…
«Давайте їй на зло розподілимо гроші й погуляємо!» – вигукнув Валька.
А дивак Васильєв іще хотів їх зупинити.
Кудлатий відштовхнув його й наказав:
«Розподіляй, Шмакова!»
Шмакова зібрала всі гроші, перенесла їх на стіл ; заходилася рахувати.
«Ух, заробили!» – Валька ковтав слину, немов перед ним були не гроші, а смачна їжа.
А Димка раптом схопився з місця немов скажений і став усіх відштовхувати.
«Не чіпайте! Я зараз ці гроші сам зберу й дістану нову скарбничку!»
Він хапав гроші, розсовував їх по кишенях, а сам говорив, говорив: «Ми ще заробимо й гайнемо до Москви на зимові!..»