«Хлопці й дівчата! – крикнула Залізна Кнопка, не звертаючи на нас уваги. – Знаєте, що головне? Я зрозуміла. Хтось доніс Маргариті, що ми стерли її напис на дошці. Тож виходить – нас зрадили».
Вона розумна, Залізна Кнопка, здогадалася. А я коли почула її слова: «Нас зрадили» – заточилася. Мене наче обухом по голові вдарили. Глянула на Димку, хотіла йому крикнути: «Ну чого ж ти мовчиш, потім пізно буде!» А самій від страху заціпило. І Димка, бачу, знітився. І блиск у нього в очах зник, і хоробрість кудись випарувалася. Отак Залізна Кнопка – взяла Димку на зубок і перекусила.
Ну, тоді й почалося. Усі почали галасувати. Вони горлали немов навіжені.
«Ну, ми його!..»
«Знайдемо зрадника!»
«Серед нас причаїлася гадина!»
«Тихо!.. – гукнув Кудлатий. – Виходить, хтось із наших наклепав Маргариті?..»
«Виходить», – відповіла Миронова.
«А хто?» – запитав Кудлатий.
Запала тиша.
«Хто зрадив? Хто зрадив?» – гадали хлопці й дівчата, позираючи одне на одного.
Це для них була таємниця, і їм хоч що б там було хотілося її розкрити. Тепер вони були всі заодно, і виходило, що всі проти нас. Вони дивилися в рот Залізній Кнопці: що вона скаже далі?
Залізна Кнопка підозріливе оглядала нас – шукала зрадника. Очі в неї були уїдливі-уїдливі, поволі рухалися по наших обличчях. Вона ще не добулася до нас із Димкою, а я вже .тремтіла від страху, бо Залізна Кнопка пропалювала наскрізь. А коли вона поглянула на Димку, то мовила дивним голосом, розтягуючи слова:
«Димко-о-о-о… А ти ж поверта-ав-ся-я!..»
На мене ця її манера розтягувати слова прикро діяла. Я сиділа ні жива ні мертва.
Нашу парту оточило кілька чоловік на чолі з Мироновою, і класом пішов шурхіт, що, звісно ж, Димка повертався по скарбничку.
«Точно! – Кудлатий схопив Димку за барки. – Ти повертався? Ану признавайся!.. Наразився ти на Маргариту?.. І все їй виклав?»
«Адже він у нас чистесенький! – заволав Валька. – В нього сумління є, міг і признатися».
«Але ж головне не сумління, а сила! – Кудлатий заніс над Димкою здоровезний п'ясток. – Ось я тебе як уперіщу посеред лоба, то й ноги відлетять!..»
«Ой-ой, – проспівала Шмакова, – а він перелякався. Друзі, а наш хоробрий Димочка перелякався. Оце номер!» – і затрусилася від сміху.
А Димка й справді злякався. І я теж злякалася. Він випручався: та відчепіться, мовляв, з вашими дурощами, хоча це вже були не дурощі.
«Друзі, Димка щось приховує! – вигукнув Валька. – Це ж факт, приховує! Дивіться, дивіться, в нього очі бігають! – Він зареготав. – Бігають! Ох, бігають!»
«Відчепіться!.. Набридли, пришелепки! – раптом якимось чужим голосом вигукнув Димка. – Через вас до Москви не попали!.. «Даєш кіно! Даєш кіно!» От вам ваше кіно боком вилізло!..»
Димка розштовхав коло хлопців та дівчат і рушив до виходу. Я – за ним. А Залізна Кнопка так єхидно-єхидно, недбало-недбало, з легкою усмішкою кинула нам навздогін:
«А я знаю… хто зрадник!»
Ми з Димкою зупинилися як укопані – просто приросли до місця. Куди нам було тепер бігти, якщо Залізна Кнопка все знала?
Зусібіч почулося: хто зрадник та хто?..
Кожному хотілося якнайшвидше дізнатися про його ім'я. Розібратися – прагнули помсти. А з іншого боку, вони мали рацію. Хіба хто-небудь любить зрадників? Їх ніхто не любить. Ніхто, їх усі зневажають.
Кудлатий підскочив до Миронової:
«Кажи, хто він?!»
Ну, вирішила я, зараз Залізна Кнопка бабахне про Димку!.. Ну, думаю, тепер ми загинули! Ну тепер вони роздеруть нас на дрібні шматочки…
Заметалася я, заметушилася, хотіла сховатися за Димку– поглянула на нього й не пізнала! Переді мною стояв якийсь зелений сновида – очі в нього з синіх стали білими. Не віриш? – Ленка глянула на Миколу Миколайовича. – Думаєш, не буває білих очей?.. Але вони були білі. Еге! І жалюгідна усмішка повзала у нього по губах, на зразок моєї. І в мене у відповідь губи поповзли до вух – гарнесенька вийшла парочка!
Враз мене наче блискавкою вдарило, просто пронизало! Я здогадалася, що Димку перевернуло так од страху. Адже кажуть: «На ньому лиця не було від страху». Отож на Димці й не було лиця. Маргариті – бо він усе сказав, він перед нею був герой, а тепер злякався.
А я за нього ще хотіла сховатися. Та коли я зрозуміла, що йому страшно, що він гинув на моїх очах, то я раптом одразу перестала боятися. Відчула, що нічого не боюсь. Узяла його руку в свою і міцно стисла. Ну, щоб він знав, що він у цьому світі не сам-один. І мені здалося, що він зрозумів це і начебто кивнув мені. І ту мить я побачила, що в нього очі знову пофарбувалися у синій колір. Я зраділа, вирішила, що це через мене, через те, що я взяла його за руку.