Васильєв нахилився до мене й тихо прошепотів:
«Я здогадався… Ти їх розігруєш?..»
Я у відповідь засміялася, І Васильєв, задоволений, теж засміявся.
А Залізна Кнопка одразу повірила. Вона з жадністю поглянула на мене, потім обличчя її зробилося жорстоким, – вона не з тих, хто пробачає.
«Як же ти примудрилася, опудало нещасне?»
«А так, примудрилася, – весело відказала я. – Побігла у медпункт, щоб перев'язати ногу, зустріла Маргариту… і все їй розповіла», – а сама знову – зирк на Димку.
Він, здається, вже заспокоївся, а мене це потішило – отже, я знову допомогла йому.
Кудлатий вдруге стукнув мене ребром долоні поміж лопаток, а я навіть не здригнулася. Васильєв підморгнув мені й радісно заволав:
«От смілива!.. Кудлатий, вона тебе не боїться!»
А я справді не злякалася… Щось сталося зі мною нове. Сама себе не пізнала, ну наче це була не я.
Отож, коли я «призналася», Залізна Кнопка одразу взяла владу в свої руки, і всі почали їй підкорятися. Вона звеліла зачинити двері.
Валька схопив учительський стілець, всунув у кільце дверної ручки, хихикнув і радісно потер руки:
«Ну, буде веселе дільце!»
Ми сиділи замкнені – начебто самі в усьому світі. Там скрізь тривало якесь життя, на подвір'ї щасливчики збиралися до Москви, а чи сиділи самі в чотирьох стінах.
Видно було, що ніхто до пуття не знав, що робити зі мною далі.
Першим знайшовся Валька – він зрозумів, що мене треба бити. І швиргонув у мене гумку: вона вдарилася об стіну й врізалася Попову в обличчя.
«А мене ж за що?» – заверещав Попов.
Усі, звісно, засміялися, весело вийшло: цілилися в мене, а влучили в бідолашного Попова. Ну і я теж засміялася й Димці підморгнула; мовляв, а ти, дурнику, чому ж не веселишся?
Проте Димка сидів хмара хмарою.
І ще Залізна Кнопка не побажала веселитися. Вона вихопилася на парту:
«Послухайте, сталася жахлива історія. Серед нас з'явився зрадник!.. – Вона обвела всіх поглядом, щоки в неї вкрилися випіками від обурення. – Що ми з нею робитимемо? Треба вирішувати».
А Васильєв як заволає:
«Спалити її на вогнищі! Хай звершиться громадська страта!»
«Справді! – зрадів Рудий. – Спалити її на вогнищі!»
Всі знову засміялися, тому що Рудий коли кричав: «Спалити її на вогнищі!» – то строїв кумедні міни.
І я теж засміялася і оглянулася на Димку і показала йому, що мені зовсім не страшно.
Але Залізна Кнопка знову не піддалася загальним веселощам.
«Кудлатий, – звеліла вона, – затопи Рудому, щоб він не блазнював».
Рудий сам одразу здався, він вигукнув:
«Я як усі!.. Я їй нічого не пробачаю!.. – Підлетів до мене: – У-у-у, базіка-а-а!»
«Годі, Рудий, потім горлатимеш, а зараз помовч. І забудь про свої дурні жарти, – сказала Залізна Кнопка. – У нас серйозна розмова і серйозна справа».
– Знаєш, дідусю, – сказала Ленка, – в Миронової дуже сильна воля. Я тоді знову подумала: недаремно її прозвали Залізною Кнопкою, недаремно.
«То пробачимо ми їй чи не пробачимо?» Очі її просто спопеляли всіх.
І враз усі загорлали хто що:
«Не пробачимо!..»
«Пробачимо!..»
А я ще нічого не розуміла й закричала:
«Не пробачайте!.. Не пробачайте!..»
«Тихо!»-зупинила всіх Залізна Кнопка.
Миронова розуміла, що всі чекають, що ж вона скаже, і тому знову зволікала за своєю звичкою, а потім із захватом оголосила:
«Безсольцевій – бойкот!»
І всі дружно підхопили:
«Бойкот! Бой-кот!»
У цей час хтось смикнув двері з коридора, а потім застукав і закричав, щоб ми негайно відчинили. Ми пізнали Маргаритин голос.
Я злякалася, що вона ввірветься й викаже Димку. А він іще дужче за мене перелякався. Навшпиньки підбіг до дверей, приклав палець до губів: мовляв, усі мовчіть!
Звісно, ми принишкли. І я, дурна, теж, як він, приклала палець до губів і крутила головою в усі боки, щоб ніхто не видав ані звуку.
Маргарита стукала й стукала:
«Негайно відчиніть!»
А Димка, блідий-блідий, ні кровинки на обличчі, стояв коло дверей. Дивитися на нього було неможливо – так він тремтів.
А Маргарита не відставала:
«Відчиніть, відчиніть!»
Залізна Кнопка підійшла до Димки, відштовхнула його, відчинила двері, і перед нами з'явилася Маргарита. Вона підозріливе запитала:
«Який ще бойкот?.. Що тут відбувається?»
Ми мовчали.
Але тої миті, на наше щастя, хтось із коридора гукнув:
«Маргарито Іванівно!.. Вас Москва викликає!»
Ну, а коли Маргариту Іванівну викликає Москва, вона геть про все забуває. Вона неуважливе поглянула на нас, ніби забула, чого вона стукала і що їй треба,, усміхнулася, махнула рукою і побігла.