Якби я, дурна, не засміялася, то він сказав би. Видно було, що в нього ці слова були на кінчику язика. І все могло б бути інакше. А я зареготала. Уявляєш?.. Дурна!
Ну, він і кинувся від мене бігти. А я за ним. Стрибала через дві сходинки, і мені було весело-весело… Востаннє було весело.
Ленка знову замовкла. Обличчя в неї змінилося. Для Миколи Миколайовича воно вже давно було розгорнутою книгою. Коли він помічав, як гірко опускалися в неї кутики губів, то знав: вона згадувала щось сумне.
– Дідусю, невже мені більше ніколи не буде весело? – запитала Ленка. – Невже життя минуло?
– Що ти!.. Що ти!.. – перелякався Микола Миколайович. – Схаменися, Лено!.. Замислися над змістом своїх слів. Мені незабаром сімдесят, а я ще сподіваюсь, у мене є ще численні плани… – Він говорив невлад. – Хіба таке ще було в моєму житті. От слухай! Одного разу… Ти тоді вперше приїхала до мене в гості, мама тебе привезла. Звісно, ти нічого не пам'ятаєш, маленька була. І ось одного разу ти зникла з дому. Паніка зчинилася – зникла дівка!.. Я тебе знайшов біля «Сплячого хлопчика». Ти йому одяг принесла. Чекала, коли він прокинеться, і хотіла, щоб він одягся й пішов з тобою. Ти все чекала, чекала, коли ж він прокинеться!.. Я тобі кажу: час додому. А ти як заходилася ревти: хочу, щоб він прокинувся, і край!.. Ледве забрав тебе.
Ленка сиділа на дивані, згорнувшись калачиком, її коліна впиралися в бік Миколі Миколайовичу, і той відчув, як Ленку тіпає пропасниця.
– Чи ти не захворіла? – запитав він. – Тремтиш. Микола Миколайович вийшов з кімнати й повернувся з ковдрою – вкрив Ленку.
«Як її круто завернуло», – подумав він.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
– Ну, коротше, коли ми вискочили з Димкою на шкільне подвір'я, – вела далі Ленка, – то відразу стало зрозуміло, «що нічого Маргарита не передумала і ні до якої Москви ми не їдемо.
На подвір'ї було справжнє свято. Гамір. Нічого не можна було добрати. Ну просто зграя граків перед відльотом у вирій. Усі галасували, перебиваючи одне одного, співали, танцювали. Автобуси гуркотіли, батьки тицяли своїм улюбленим дітям пироги та яблука, нібито проводжали їх на місяць, а не на кілька днів.
А наш шостий мовчки з'юрмився докупи. Він був наче застиглий льодовик у цьому розбурханому морі.
Ми з Димкою прибилися до наших.
Тим часом зі школи вийшли вчителі, які проводжали Маргариту на весілля. Вони щось говорили їй, і до нас долинали їхні голоси:
«Ні пуху!..»
«Неодмінно привези його! Сама не з'являйся!..»
Маргарита сміялася, прощаючися з вчителями, обіймалася, цілувалася і раптом… помітила свій улюблений шостий! Усмішка злетіла з її уст, ну наче згадала щось неприємне. І вона попрямувала в наш бік.
«Маргарито Іванівно! – загукали їй услід. – Куди ж ви?.. Ми від'їжджаємо!»
«Зараз!.. – Вона намагалася перекричати гуркіт моторів і гомін юрби. – Стривайте!»
Маргарита квапливо підходила до нас, перекидаючи великий букет квітів з однієї руки в другу. Пальто нарозхрист, щоб усім було видно її гарну сукню.
«Маргарито Іванівно! – гаркнула якась учителька в мегафон. – Запізнитеся на весілля!»
Всі стали дивитися на Маргариту, юрба на мить замовкла, а вона збентежено відмахнулася й запитала в нас:
«То що ж це ще за історія з бойкотом?»
«З бойкотом? – перепитала спритна Залізна Кнопка. – Ах, з бойкотом…» Вона виразно поглянула на мене: тільки спробуй, мовляв, признайся, нещасне опудало.
«Ой, Маргарито Іванівно, – втрутилася Шмакова, – ви сукню забруднили».
Маргарита захвилювалася й заходилася шукати, де вона забруднила сукню.
«Ось, – Шмакова показала їй пляму на грудях. – Шкода. Така гарна!»
«Мар-га-ри-то Іва-нів-но!.. Ми від-їж-джа-є-мо!» – кричали вчителі.
Всі вже сиділи в автобусах і дивилися на нас і на Маргариту. А Маргарита віддала Шмаковій квіти, терла носовичком пляму й розмовляла з нами.
«Я не тебе, каже, Миронова, запитую, а Безсольцеву. Ну, Безсольцева, розповідай, за що тобі оголосили бойкот?»
Я не відповіла, бо зрозуміла, що Маргарита одразу ж забула про мене – вона стояла нібито з нами, а насправді вже котила в автобусі до Москви до свого нареченого. А може, вже бачила себе, як вона приїхала, як її зустрів наречений і вони схопилися за ручки й побігли в Палац одруження. Ні, я її не осуджувала, в неї було таке радісне й щасливе обличчя, що мені самій весело стало.
«І де це я примудрилася посадити пляму?» – сказала Маргарита, тручи її носовичком.