Важко пояснити, чому так було, але у найбільшій скруті, у передсмертній агонії, на тяжкій, кривавій роботі війни він, згадуючи дім, думав не тільки про своїх рідних, які населяли його, але й про «людей з картин», яких він ніколи не знав.
Річ у тім, що прапрадід Миколи Миколайовича був художник, а батько, лікар Безсольцев, віддав багато років свого життя, щоб зібрати його картини. І скільки Микола Миколайович себе пам'ятав, ці картини посідали чільне місце в їхньому домі.
Микола Миколайович відчинив двері з деяким побоюванням. Раптом там що-небудь непоправно змінилося. І він мав рацію – стіни дому були голі, зникли всі картини!
У домі тхнуло вологістю й затхлістю. На стелі й по кутках було павутиння. Численні павуки та павучки, не звертаючи на нього уваги, робили свою копітку мудровану роботу.
Польова мишка, яка знайшла притулок у занедбаному будинку, мов цирковий канатоходець, кілька разів весело перебігла дротиною, що лишилася на вікні від завіс.
Меблі були зсунуті зі своїх звичних місць і зачохлені старими чохлами.
Відчай і жах охопили Миколу Миколайовича, – подумати тільки, картини зникли! Він спробував ступити крок, та послизнувся й ледве встояв – підлога була вкрита тонким шаром легкого інею. Тоді він заковзав далі, мов на лижах, залишаючи довгі сліди по всьому домі.
Ще кімната!
Ще!
Далі! Далі!..
Картин ніде не було!
І тільки тоді Микола Миколайович згадав: сестра писала йому в одному з останніх листів, що зняла всі картини, загорнула їх у мішковину й склала на антресолі в найсухішій кімнаті.
Микола Миколайович, стримуючи себе, ввійшов у цю кімнату, виліз на антресолі й тремтячими руками заходився витягувати одну картину за одною, боячися, що вони загинули, промерзли або відволожилися.
Проте сталося чудо – картини були живі.
Він з великою ніжністю подумав про сестру, уявивши собі, як вона знімала картини, ховала їх, щоб зберегти. Як вона, квола, усохла з роками, дбайливо пакувала кожну картину. Видно, трудилася цілими днями не один місяць, поколола собі руки голкою, коли зашивала цупку мішковину. Одного разу впала з полу, та – вона писала йому про це – відлежалась і знову пакувала, аж поки довершила свою останню в житті роботу.
Тепер, коли картини знайшлися, Микола Миколайович заходився біля будинку. Найперше він затопив груби, а коли шибки вікон запітніли, відчинив їх навстіж, щоб вийшла з дому вологість. А сам щоразу підкладав та й підкладав у грубки дрова, зачарований полум'ям та гуготінням вогню. Потім він вимив стіни, приніс драбинку, добувся до стель і, нарешті, міняючи кілька разів воду, ретельно вишкріб підлогу, мостина за мостиною.
Поступово всім своїм єством Микола Миколайович відчув тепло рідних груб і звичний запах рідного дому, – він радісно наморочив йому голову.
Уперше за останні роки Микола Миколайович з полегкістю відітхнув.
Ось тоді він зняв чохли й розставив меблі. І нарешті розвісив картини. Кожну на своє місце.
Микола Миколайович огледівся, поміркував, що б ото його зробити ще, – і раптом збагнув, що йому понад усе кортить сісти у старе батьківське крісло, яке звалося чарівним словом «вольтерівське». В дитинстві йому не дозволялося цього робити, а як кортіло вмоститися в ньому з ногами!..
Микола Миколайович поволі сів у крісло, відкинувся на м'яку спинку, обіперся на його бильця й просидів так невідомо скільки часу. Може, годину, а може, три, а може, решту дня й цілу ніч…
Дім ожив, заговорив, заспівав, заридав… Сила-силенна людей увійшла в кімнату й оточила колом Миколу Миколайовича.
Микола Миколайович думав про різне, але щоразу повертався до своєї потаємної мрії. Він думав про те, що, коли він помре, тут оселиться його син з родиною.
І бачив навіч, як син увіходить у дім. І, звісно, невидимі часточки минулого пронижуть і прогріють його тіло, запульсують кров'ю, і він уже ніколи не зможе забути рідного дому. Навіть коли поїде в одну із своїх експедицій, де шукатиме найрідкісніші квіти, здираючися високо в гори, ризикуючи зірватися в провалля тільки заради того, щоб подивитися на ледь помітну блідо-голубу квітку на тоненькій стеблинці, яка росте на самому краєчку стрімчастої скелі.
Ні, Микола Миколайович якраз розумів: життям треба ризикувати неодмінно, інакше що ж це за життя, це якесь безглузде спання та обжерство! Але попри все це він мріяв про те, щоб його син повернувся додому або повертався, щоб знову від'їздити, як це робили інші Безсольцеви у різні роки з різних приводів.