– Рудий, а ти молоток! – Кудлатий, вихваляючись силою, трусонув Васильєва.
– А що? – Рудий зніяковів. – Мене в Москві чекали… Я їй цього не пробачу.
– Його чекали у Москві! Який принц! Йому там зустріч лаштували з прапорами й різноколірними кулями та обідом з трьох страв, – блазнював Валька. – Хто тебе чекав у Москві, нещасний ти Рижику?
– А що – і чекав! – відповів Рудий і тихо додав: – Батько.
– Батько! – Валька похлинувся від реготу. – А чого ж ти тоді носиш материне прізвище, якщо в тебе є батько?.. А-а-а, впіймався!.. – і переможно вигукнув Рудому в обличчя: – Базікало!
Рудий нічого не відповів, підвівся і, похнюпивши низько голову, похмуро відійшов убік. – Заткни пельку!– нахилився Кудлатий до Вальки.
– А чого він бреше, – відповів Валька. – Кожному ясно, що в нього немає батька.
– Я кому сказав, заткни пельку! – вже з погрозою промовив Кудлатий.
Але тої миті з-за рогу перукарні вигулькнула цибата постать сяючого Попова. Всі одразу забули про свої чвари й втупились у нього, їм усім було цікаво, чого він так сяє. Може, він знайшов Безсольцеву?
– Слухайте! – радісно вигукнув Попов. – Димчин батько пригнав новенького «Жигульчика».
– А Безсольцева де? – запитала Залізна Кнопка.
– Безсольцевої немає, – вів далі Попов із захватом. – А «Жигульчик» нової моделі – ВАЗ-21011.
– Сім тисяч двісті шістдесят один крб!– застогнав од заздрощів Валька. – Тепер нам Сомова не подолати.
– Дурниця! – сказала Залізна Кнопка. – Ми ще з Димкою розберемося.
– Це ж навіщо? – Шмакова підозріливе подивилася на Миронову.
– Пояснюю, – відповіла Залізна Кнопка. – Усе повинно бути чесно. В нас боротьба справедлива. Ми запропонуємо Сомову відмовитися від Безсольцевої. Ну, а якщо він не погодиться…
– Та наплював на вас Сомов! – посміхнувся Валька. – Ми йому про бойкот, а він сів у екіпаж і поїхав собі… Спробуй наздожени!..
Цієї самої миті двері перукарні розчинилися, і зовсім несподівано для всіх звідти випливла Ленка, її не можна було впізнати – так вона змінилася. Замість кісок у неї була справжня зачіска – волосся непокірними дрібними кучериками сягало худеньких гострих лопаток.
Всі хлопці та дівчата просто отетеріли від Ленчиної появи – на ловця, як кажуть, і звір біжить.
– Нічого собі виступає! – заздро сказала Шмакова. Перший отямився Валька. Він ступив обережний крок до жертви й процідив, не розтуляючи губів:
– Заходь зусібіч! – і вони рушили на Ленку.
Ленка теж помітила їх і кинулася була назад. Тільки пізно: шлях до відступу вже перетято – Рудий стояв, обіпершися на одвірок перукарні, лузав насіння й ліниво спльовував собі під ноги.
Ленка сполохано заметалася: очі туди, очі сюди, де ж Димка? Адже він тут її чекав.
Хлопчаки й дівчатка скрадалися до неї поволі. Розуміли, що їй нікуди тікати, і не квапилися. Лише Васильєв розгублено стояв осторонь.
– А хто це така стоїть? – вигукнув Валька. – Що це за писана красуня?
Рудий подивився з-під козирка й запитав, викриздяючися: – Де ж то, де ж то?
– Слухайте, та вона ж нас не помічає! – обурено вигукнув Кудлатий, потрясаючи кулаками. – Яка горда!..
– Леночко, та це ж ми, твої однокласники! – проспівала Шмакова.
– А ми зараз їй зробимо боляче! Адже ми озброєні… – Валька витяг із кишені скляну рурочку, натоптав її горохом. – «Мы мирные люди, но наш бронепоезд стоит на запасном пути», – проспівав він, націлився й вистрілив.
Ленка схопилася за щоку, їй здалося, що її ужалила бджола.
– Помітила!-задоволено гмукнув Кудлатий.
Ленка стояла мов прикута до білої стіни перукарні, а Валька спокійнісінько її розстрілював… у ніс, у щоку, в губи!..
Їй хотілося заревти від болю та кривди, але вона чомусь далі нерухомо стояла, мимоволі хапаючись за місця, куди поцілили горошини.
А всім було смішно, що вона, ніби заводна лялька, яку смикали за ниточки, робила найнесподіваніші й найшпаркіші порухи.
Двері перукарні знову грюкнули, і на порозі стала тьотя Клава. її обличчя сповнював гнів. Вона побачила свого сина, свого Толика, і хотіла йому виказати те, що в неї накипіло на серці: сякий-такий, утік у кіно, не попав до Москви, – але слова не встигли зірватися з її губів, тому що чергова порція горошин, призначена для Ленки, боляче вколола тьотю Клаву в руку.
– Ти чого хуліганиш? – накинулася вона на Вальку. – Ах ти шпана безсовісна!
– Тьотю Клаво, я не у вас, – виправдовувався Валька, вивертаючися від тьоті Клави. – Я в неї! – Він показав на Ленку: – Вона змія. Насичала!