– Нічого не розумію, – все ще роздратовано сказала тьотя Клава. – Що у вас відбувається?
– Вона гадина, а ти робиш їй зачіски! – вигукнув Рудий і хотів стусонути Ленку.
– Ти що?! – Тьотя Клава жахнулася. – Толику!.. – Вона схопила сина за руку.
– Не заважай нам! – Рудий випручався з материних рук.
– Та ми просто граємося!-усміхаючись пояснив Валька. – Тьотю Клаво!
Валька й Кудлатий схопили Ленку й потягли її кудись убік. Ленка опиралася. Вона боялася йти від тьоті Клави.
– Підніміть її! – наказала Залізна Кнопка.
– І несіть немов принцесу! Вона ж у нас красуня, – Шмакова засміялася. – Рот аж по вуха, хоч прив'язуй капелюха! – Гримнула на Попова:-А ти чого закляк?
Попов кинувся на допомогу Кудлатому й Вальці, і вони намагались утрьох підняти Ленку.
Та відчайдушне опиралася, і кучерики волосся метлялись і стрибали в неї на голові.
– Димко-о-о-о! – вихопилося в Ленки.
Вона закричала таким самим нестямним голосом, як на іграшковій фабриці, коли злякалася їхніх звірячих масок. Але цього разу на її відчайдушне й сумне кликання Димка не відгукнувся.
– Ану облиште її!– рішуче втрутилася тьотя Клава, розштовхуючи дітей. – Що за дурні ігри! Ви їй зачіску зіпсуєте!
І раптом Васильєв кинувся на допомогу тьоті Клаві – звідки сила взялася! – розкидав у різні боки Кудлатого, Рудого, Вальку й Попова і з вигуком: «Дівчат не бити!» – вихопив Ленку з рук у хлопчаків.
Ленка відштовхнула Шмакову, яка заступила їй дорогу, і добігла… Перетнула площу й зникла за рогом.
Далі все відбулося в одну мить. Кудлатий збив з ніг Васильєва. Миронова кинулася навздогін за Ленкою, а решта з вигуками й свистом помчали за нею.
– Толику! – закричала тьотя Клава. – Вернися!.. Толи-ку!..
Проте Толик, звісно, не вернувся, захоплений лихим вітром погоні.
Тьотя Клава сумовито похитала головою.
– Ото лихо, не попали до Москви. Спробуй-но зрозумій їх. Хто правий, хто винуватий?.. – Вона поглянула на Васильєва. – Ти не знаєш, за що це вони так на неї?
– Не знаю, – похмуро відповів Васильєв, обтрушуючись після падіння.
– Я так і думала… Ви всі завжди нічого не знаєте. – Тьотя Клава зникла в перукарні.
І тої миті знову з'явився Димка… і побачив Васильєва.
– А де решта? – запитав він, ледве віддихавшись.
– Решта?.. Звісно де. Безсольцеву погнали.
– Погнали?.. Ех, чорт, не встиг я, – сказав Димка. – В мене була до них одна розмовка…
– Про Безсольцеву? – запитав Васильєв.
– Про неї, – недбало й самовпевнено відповів Димка. – Я їм усі карти сплутав би.
– А що хотів сказати? – поцікавився Васильєв.
– Поки таємниця, – Димка переможно посміхнувся.
– Отже, ти їй допоможеш? – зрадів Васильєв.
– Авжеж, допоможу, – кивнув Димка.
– Невже вона зрадник? – Васильєв дуже схвильовано поглянув на Димку.
– А ти не віриш? – обережно запитав Димка.
– Факт – річ уперта, – відповів Васильєв. – Але я однаково чомусь не вірю.
– Вона тобі подобається? – раптом запитав Димка. Васильєв збентежився – круглі великі очі за товстими
скельцями окулярів глянули вбік.
– Мовчиш? – вів далі Димка. – Отже, подобається.
– Миронова з'їхала з глузду: якщо винен, то відплата. Кудлатий січе, немов гільйотина.
– І чому вони на неї так напосілися? – обережно запитав Димка.
– Не на неї, а на зрадника. Вони нікому цього не пробачили б. – Васильєв криво посміхнувся: – Навіть тобі!
– Ну, я-то їх не боюся, – відповів Димка і раптом чомусь додав: – Послухай, Васильєв, а може, їй краще поїхати звідси?
– Поїхати? – Васильєву ця пропозиція .явно не сподобалася. – Зовсім?!
– Ну ти даєш, – сказав Димка. – Людина гине, а тобі, бач, розлучатися з нею не хочеться. – Він замовк, задумався. – Я їй неодмінно про це сказав би. Але мені незручно… Слухай, Васильєв, зроби це ти! Треба ж її виручати.
– Ото дурна! – сказав Васильєв. – Ну навіщо вона це зробила? – Він поглянув на Сомова: – Ну навіщо?!
У цей час здаля, звідкілясь ізгори, з чистого, прозорого високого неба, яке буває тільки сухого погожого осіннього дня, долинув крик:
– Опу-да-ло!
– Зрад-ни-ця!
Димка з Васильєвим перезирнулися.
– Ми тут сидимо, балакаємо… А її, може, там лупцюють! – раптом вигукнув Димка й кинувся бігти.
Васильєв помчав за ним слідом.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
– Ти уявляєш, – сказала Ленка, – вони гнали мене по місту. На очах у всіх. Бігти мені було важко… Тебе ніколи не ганяли, мов зайця?..
Микола Миколайович змовчав, хоча його теж ганяли і він знав, як це важко. Під час війни він тікав з полону. Його відправили на польові роботи кудись під Гамбург, і він знову втік. Уранці в лісі його виявили діти, він заснув, знесилений, чи, може, просто знепритомнів од голоду. Він прокинувся від невиразного шереху й тихої розмови німецькою. Розплющив очі й побачив дітей – вони були озброєні палицями. Він спробував усміхнутися їм, підвівся, не озираючися, пішов лісовою стежкою. А вони загомоніли, кинулися слідом, забігаючи наперед і штовхаючися позаду нього. Тоді він побіг, а вони засвистіли й затюкали, переможно вимахуючи палицями. І так вони гнали його, аж поки він упав.