Коли він отямився, промені сонця райдужною хмаринкою клуботілися в домі й падали на портрет генерала Раєвського. І тоді Микола Миколайович пригадав, як він у дитинстві ловив перші сонячні промені на цій же картині, і сумно й весело засміявся, подумавши, що життя минуло й не повернеться.
Микола Миколайович вийшов на ґанок і побачив, що сонце освітило балкончик, який виходив на схід, і рушило, щоб зробити ще одне коло навкруги будинку.
Він узяв сокиру, знайшов рубанок і пилку, вибрав кілька дощок, щоб полагодити ґанок. Хоч як давно він це робив, видно було – руки не забули цієї роботи. Він робив усе не дуже ловко, проте залюбки, – йому подобалося тримати звичайну дошку, подобалося ковзати по ній рубанком, і міська марнота багатьох останніх років непомітно полишала його свідомість.
Дім йому скаже за це спасибі, подумав Микола Миколайович, і він скаже спасибі домові.
Потім Микола Миколайович вибрався на дах, і лист бляхи, піднятий вітром, ударив Миколу Миколайовича по спині, аж мало не збив із даху – він дивом утримався…
Отоді він уперше відчув страшенний голод, такий у нього бував лише замолоду, коли він з голоду міг знепритомніти. Та й не дивно, Микола Миколайович не знав, скільки спливло часу, відтоді як він приїхав, не пам'ятав, що він їв і чи лягав спати. Він порався у домі й не помічав мигтіння коротких зимових днів. Ранній ранок він не відрізняв од пізнього вечора.
Микола Миколайович пішов на базар, купив кислої капусти, картоплі, сухих чорних грибів і зварив кислі щі. З'їв дві тарілки й ліг спати.
Устав, як і досі не відчуваючи часу, знову поїв щів, голосно засміявся, ловлячи себе на думці, що пізнає в інтонаціях свого сміху батьків сміх, і знову чомусь ліг спати…
Відтоді минуло кілька років, і Микола Миколайович забув про свої недуги. Він жив, жив і відчував, що став витривалий, наче міцне старе дерево, щедро полите весняним дощем.
Його раз у раз бачили, як він надто спритно, як на свої літа, біжить кривулястими вуличками містечка, певно без усякого діла, хоч іноді він ніс щось загорнуте в тканину, – тоді обличчя його натхненно світилося й молоділо.
Ті, хто вважалися обізнаними, подейкували, ніби він шукає якісь картини. Витрачає на них тьму-тьмущу грошей, а решту, геть усю, віддає на дрова. І топить – подумати тільки! – всі груби щодня, а в мороз і по двічі, щоб ці його картини не відволожилися. І завжди чомусь уночі, вмикаючи світло в усіх кімнатах.
Скільки ж ото в нього грошиків марнувалося дурно: легким димом через комин в небо, яскравим світлом електрики в ніч, а головне, на нові картини – мало йому було своїх!
Ось тому й голий як бубон.
У містечку ставилися до Миколи Миколайовича з настороженою увагою. Те, як він жив, городянам було незрозуміле й недоступне, проте в багатьох викликало повагу. І, між іншим, люди звикли до того, що будинок Безсольцевих світився вночі й став у містечку своєрідним маяком, орієнтиром для пізніх подорожан, які здалеку верталися в темряві додому.
Вночі будинок був мов свічка в непрозірній пітьмі.
Сусіди могли подумати про Миколу Миколайовича, ніби він страшенно самітний і тому нещасний. Він завжди блукав містом сам-один, у незмінній кепці, яку носив, низько насунувши на лоб, і в потертому пальті з великими охайними латками на ліктях.
За це діти дражнили його «Лата-на-латі», проте, здається, він їх навіть не помічав. Тільки інколи він раптом озирався й дивився їм услід з неприхованим подивом Тоді вони прожогом тікали від нього, хоч він ніколи не лаявся й не гнався за ними.
Якщо з ним заходили в пусті балачки, то він відповідав односкладне й швидко йшов геть, наїжачившись, ніби птах на холоді.
Та одного разу Микола Миколайович з'явився на вулиці містечка не сам. Він ішов у супроводі дівчинки років дванадцяти, якийсь незвичайно поважний і гордий, не схожий на себе. Зупинявся з кожним стрічним і вимовляв одну й ту саму фразу, показуючи на дівчинку: «А це Ленка… – І, значливо помовчавши, додавав: – Моя онука». Так, ніби поруч з ним було не дівчисько, а якась всесвігньовідома величина.
А онука його, Ленка, щоразу страшенно соромилася й не знала, де подітися.
Вона була незграбним підлітком, іще телям на довгих ногах, з такими ж довгими незграбними руками. На спині в неї стирчали, мов крильця, лопатки. Рухливе обличчя прикрашав великий рот, з якого майже ніколи не сходила доброзичлива усмішка. А волосся було заплетене в два тугих канатики.
Першого ж дня своєї появи в містечку Ленка разів по сто з'являлася на кожному з чотирьох балкончиків і з цікавістю дивилася на всі чотири сторони світу, її однаковою мірою цікавили і північ, і південь, і схід, і захід.