Микола Миколайович згадав, що десять років тому, коли він уперше потрапив до Колкіної у дім, то вона йому зраділа й сказала: «Ось помру, дівчинку віддам тобі».
Того дня, коли він одержав «Машку», він був щасливий мов дитя й летів додому на всіх парусах – йому хотілося, нестерпно хотілося якнайшвидше добутися додому й повісити картину на стіну.
Ще в автобусі, коли він їхав з села, притискаючи до себе полотно, загорнуте в старенький лляний рушник, вишитий хрестом, його пройняв зовсім ідіотський страх, що картина кудись випарувалася, що «Машка» щезла, а в руці в нього просто чисте полотно.
Микола Миколайович сам із себе сміявся: хіба ж не божевільний він? Проте, тільки-но вийшов з автобуса, одразу ж, завернувши трохи вбік, квапливо розв'язав картину й заспокоївся…
Він поспішав додому, майже не розбираючи дороги, по-падаючи в калюжі, наражаючись на випадкових перехожих. І ось тої миті, коли він увірвався в дім, коли вніс «Машку», немов коштовність, його повернув до життя Ленчин вигук:
– Хто там?
Микола Миколайович одповів радісно:
– Подивися, що я приніс!..
– Тихо! – відповіла йому Ленка звідкілясь із темряви.
– Ти чому сидиш без світла? – запитав Микола Миколайович і від хвилювання, в поспіху, забув, де вмикач.
Він перекинув у темряві стілець, чортихнувся, нарешті ввімкнув світло й побачив перелякану Ленку.
Дивовижно, який же він був необачний: недогледів людину, з якою жив пліч-о-пліч. Більше того, палко кохану й найближчу людину, онуку, рідну кров. На що це схоже?
– Там за вікном… ведмідь, – сказала вона.
– Ведмідь?.. Білий чи сіро-буро-малиновий? – радісно пожартував він.
– А я тобі кажу, там людина якась… – пошепки повідомила Ленка. – Вона начепила на голову морду ведмедя й хотіла залізти до нас у вікно.
Після цього Микола Миколайович усе ж таки підійшов до вікна, розчинив його, визирнув, щоб заспокоїти її, і сказав:
– Нікого немає. У темряві що завгодно приверзеться. А ти перелякалася, дурненька. А ще онука майора, який пройшов усю війну.
– Ти сам боїшся чужих собак, – сказала Ленка на своє виправдання.
– А хто ж не боїться чужих собак? – весело відповів він. – А ось дідька лисого та ведмедів я не боюся.
І далі не чув, про що вона говорила, тому що розгорнув рушник і дістав картину. Микола Миколайович гадав, як він зараз здивує Ленку.
– Ти поглянь, поглянь, Олено!..
Найголовніша його мрія полягала в тому, що він хотів, щоб Ленка полюбила дім і картини, які його населяли, як він сам усе це любив.
– Ти поглянь, поглянь, – торочив Микола Миколайович. – Як нам поталанило… Бабуся Колкіна віддала, вірніше, подарувала нам картину. Я хотів заплатити за неї гроші – нізащо, подарувала! Прекрасна, люба, чарівна бабуся Колкіна!.. Які незвичайні люди нас оточують, Олено!.. Над цим варто замислитися. Га?..
І він поставив картину перед Ленкою, із захватом спостерігаючи за виразом її обличчя. Нарешті він не витримав:
– Та прокинься ти!.. Ну, як вона тобі?.. Правда, гарна?
– Звичайна собі дівчинка, як я, – відповіла Ленка.
Микола Миколайович спершу не зрозумів, що вона мала на думці. Поглянув на картину. Потім на Ленку і… побачив, що вона чимось стала не схожа на саму себе. Якась незвична. Нарешті зрозумів – Ленка без кіс.
– А де твої коси? – запитав він.
– Я зачіску… тільки на канікули, – затинаючись, пояснила Ленка.
Микола Миколайович зрадів. Він побачив, що Ленка стала більше схожа на цю дівчинку на полотні.
– Олено! – вигукнув він так, що вона здригнулася. – Ти просто її двійник… Найсправжнісінький… Той же самий колір очей. Рот…
– Рот аж по вуха, хоч прив'язуй капелюха, – з сумом сказала Ленка. – Може, її теж так дражнили?.. Тоді я не перша.
– Атож, – зрадів Микола Миколайович. – Ну усміхнися, усміхнися! Ти чудово усміхаєшся!
Ленка сором'язливо усміхнулася, і кутики її губів звично поповзли до вух.
Микола Миколайович схопив полотно, перевернув його і на зворотному боці побачив розгонистий напис, зроблений чорною фарбою: «Рік 70».
– Як же це я відразу не здогадався, старий дурень! Стільки років дивився на неї – і не здогадувався. Батько мені розповідав цю подію… Вона, – він показав на «Машку», – подарувала цю картину своїй улюбленій учениці. А коли ту заарештували жандарми як учасницю групи «Народна воля», картина загубилася… Остання його робота.
Микола Миколайович помовчав, потім злякано-велично, ще не вірячи до кінця в це диво, оголосив: