– Ану негайно відпустіть Димку! У відповідь пролунав регіт.
Гурт поволі віддалявся зі свистом та голосними вибухами сміху.
– Опудало! – гукнув хтось, склавши руки рупором.
– Лата-на-латі! – підхопив інший. – Обоє рябоє! – І знову затихло.
Ленка схопила куртку й кинулася до дверей. Микола Миколайович спробував її зупинити. Та хіба можна було це зробити – з її палкою вдачею, з її граничною відданістю в дружбі, з її самовіддачею іншим людям?!
– Пусти! Пусти! – Ленка виривалася з рук Миколи Миколайовича, вигинаючись усім тілом, захлинаючись од хвилювання словами й скоромовкою вигукуючи: – Він там може задихнутися… з ганчіркою в роті!.. А ти… мене… не пускаєш! – І, звісно, вона кінець кінцем викрутилась і втекла.
Микола Миколайович висунувся у вікно.
– Лено! – покликав він і прислухався.
Він її не побачив, тільки з темряви долинув її збуджений голос:
– Ну, Миронова! Ну, Валька!
– Лено-о-о! – знову покликав Микола Миколайович, без будь-якої надії на відповідь.
Так воно й сталося: ніхто йому не відповів.
Микола Миколайович хотів був одразу ж іти за нею – це він пам'ятав точно, – але погляд його знову наразився на «Машку». Він завмер, застиг – його вразив тоді колір неба на картині: червонясто-синій, похмурий, важкий, передгрозяний, його було видно в отворі дверей, і легка, невагома, сліпучо-ясна постать на цьому тривожному тлі майже злетіла над землею. Він стояв нерухомо, наче в забутті.
Десь брязнуло розбите скло, це невиразно запало в його пам'ять, але не більше того.
Хтось десь кричав:
– Он вона! Он!.. Тримайте!..
Усе це він теж чув, але й гадки не мав, що саме Ленка розбила чиюсь шибку й саме її переслідували людські голоси.
Микола Миколайович сів до столу, видобув свій заповітний зошит. Йому нестерпно хотілося закріпити на папері й своє щастя, і свою радість. Він жив тієї миті тільки своїм життям; хоч яким жахливим здалося це йому тепер, але все було саме так! Ленка з її справами й турботами геть вискочила в нього з голови.
Він почув розмову під своїм вікном.
– Її немає у кімнаті, а він щось дряпає на папері, – сказав перший голос. – Киньмо камінь… Ото буде переполоху! Відповімо ударом на удар!
– А якщо це не вона? – запитав другий голос.
– Та бачила я – точно, вона. Ревнує тебе – вікна б'є, – втрутилося якесь дівчисько.
Проте Микола Миколайович і на це не звернув ніякої уваги. Він тоді навіть не поворухнувся – чудовий настрій відмежував його на час од реального життя.
Він гортав свій зошит, до якого були записані всі його картини: де й коли куплені, коли намальовані, точно або приблизно. Тут у нього були довгі записи роздумів і здогадок щодо цього: кого зображено на тій чи на тій картині, як ця людина потрапила до художника і чому він вирішив написати її портрет. Унаслідок виникали вельми цікаві історії про різних людей.
Микола Миколайович уже встиг записати: «Одержана в подарунок на початку листопада 1978 року…», але ввійшла Ленка – сукня й куртка в багні, –заплющила очі.
Якось дивно притулилася до одвірка й сповзла по ньому на підлогу.
Микола Миколайович кинувся до неї, допоміг підвестися, дотягнув до дивана, вклав, досадливе шпурнувши ведмедячу морду на стілець. Старий мрійник, він спускався на землю. Отоді Микола Миколайович перелякався – перед ним лежала Ленка, бліда, ні кровинки на виду.
– Що з тобою? – Микола Миколайович став на коліна біля дивана. – Лено!..
Микола Миколайович думав, що вона йому не відповість, а вона голосно, жалібно, захлинаючись, промовила:
– Дідусю, він мене обдурив!..
– Обдурив? – перепитав Микола Миколайович.
– Так!.. Так!.. Обдурив. Я у вікно заглянула, а в нього Миронова і всі-всі. Вони там усі-усі гуртом!.. Ти подумай, дідусю!.. Телек дивилися й чай пили, – сказала вона з таким жахом, ніби повідомила про щось надприродно страшне. – Я гадала, в нього руки зв'язані й ганчірка в роті, а вони… чай пили…
– То й що? – Микола Миколайович усміхнувся, хоч у нього вперше за останні роки раптом заболіло серце. – Давай і ми поп'ємо чаю.
– Ну який чай, дідусю!.. Я повинна тобі сказати, що я таке вчинила… У мене, знаєш, у голові все запаморочилося. Взяла я камінь і кинула в них. Шибка розбилася… – і Ленка заплакала.
– Шибку розбила… Так, я щось чув… Ти поплач, поплач. Одразу легше стане. – Микола Миколайович зразу не міг збагнути, що тепер робити й що говорити. – А я таки поставлю чайник.
Він вийшов з кімнати й швидко повернувся.
Проте Ленка вже лежала із заплющеними очима: чи прикидалася, чи то й справді спала.