Кудлатий несподівано схопив Вальку однією рукою за шию і міцно стиснув
– Пусти! – загорлав Валька.
– Рудий, що головне в людині? – запитав Кудлатий.
– Сила! – стрепенувся Рудий, виходячи з глибокої задуми.
– А Валька її не шанує, – сказав Кудлатий. – Каже, головне в людині заздрість.
– Пусти! – репетував Валька. – Шаную я силу!.. Шаную! Пусти! Задушиш!
Кудлатий розтулив руку й звільнив Вальку. Той про всяк випадок відбіг убік.
– Нажерся меду, – Валька потер шию. – Сила наче в трактора. Не в батька… – Він щось у злості хотів іще додати, та передумав.
– Ти мого батька не чіпай, – похмуро відповів Кудлатий. – Він у мене зрешечений та битий-перебитий усілякою наволоччю.
– Дивіться! Шмакова йде! – мовив Рудий. – Ну виступає!
Кудлатий з Валькою озирнулись і отетеріли.
Шмакова була не сама, її супроводжував Попов, але всі дивилися на неї. Вона не йшла, а несла себе, можна сказати, пливла в повітрі. Попов поруч неї був миршавий і незграбний, тому що Шмакова вирядилася в нову білу сукню, в нові білі черевички й пов'язала волосся білою стрічкою.
Не до погоди, звісно, зате вона сяяла в усій своїй пишноті.
– Ну, Шмакова, ти даєш, –простогнав Валька, –Тебе ж у цих черевиках на руках треба нести.
– Артистка естради, –сказав Кудлатий.
– Сомов упаде, – констатував Рудий.
– А мені на Сомова наплювати, – проспівала Шмакова, дуже задоволена собою.
– Щось непомітно, – сказав Кудлатий.
– Хи-хи-хи! – докинув Валька.
– Ха-ха-ха! – пристав до них Рудий.
Попов поглянув на Шмакову, його кругла кирпата фізіономія набула жалібного виразу.
– Хлопці, не треба, га? – попросив Попов. – Краще ходімо до Сомова.
Всі радісно загорлали, що пора до Сомова, але Кудлатий перебив їх і сказав, що треба почекати Миронову.
– Наплювати нам на Миронову, – розхрабрився Валька. – Хто вона така – Миронова?.. Кнопка.
– Залізна, – повчально докинув Рудий.
– Кому сказано – почекаємо Миронову! – грізно повторив Кудлатий.
– Звісно, почекаємо, – злякано погодився Валька. – Та й Васильєва ще немає.
І ту ж мить вони побачили Васильєва – худенького хлопчину в окулярах.
– А мене чекати не треба, – сказав Васильєв. – Я до Сомова не піду.
– Чому? – пролунав чийсь голос.
Усі озирнулися й побачили Миронову. Вона була, як завжди, акуратно зачесана й підкреслено скромно вдягнена. Під курткою в неї була найзвичайнісінька форменна коричнева сукня.
– Привіт, Миронова, – сказав Кудлатий.
– Здорова будь, Залізна Кнопко, – догідливе докинув Валька.
Миронова їм не відповіла. Вона неквапно пройшла наперед і зупинилася перед Васильєвим.
– То чому ти, Васильєв, не підеш до Сомова? – запитала вона.
– По господарству пораюся, – невпевнено відповів Васильєв і підняв над головою авоську з продуктами.
– А коли чесно?
Васильєв мовчав; товсті скельця окулярів робили його очі великими й круглими.
– Ну чого ж ти мовчиш? – не відступалася від нього Миронова.
– Не хочеться мені до Сомова, – Васильєв з викликом поглянув на Залізну Кнопку. – Набрид він мені.
– Набрид, кажеш? – Миронова виразно глянула на Кудлатого.
Той рушив уперед – за ним решта. Вони оточили Васильєва.
– А за зраду ідеалів знаєш що належить? – суворо запитала Миронова.
– Піп? – Васильєв подивився на неї круглими очима.
– А ось що! – Кудлатий розвернувся і вдарив Васильєва.
Удар був сильний – Васильєв упав в один бік, а окуляри його відлетіли в інший. Він випустив авоську й розсипав продукти.
Всі чекали, що буде далі.
Васильєв став карачки й заходився шарити рукою в пошуках окулярів. Йому було важко, але ніхто йому не допомагав – його зневажали за зраду ідеалів. А Валька наступив важким чоботом на окуляри, і скельце хруснуло.
Васильєв почув цей хрускіт, доповз до Вальчиної ноги, відіпхнув її, підняв окуляри, підвівся, надів їх і поглянув на присутніх: тепер у нього одне око було кругле й велике, а друге блискало маленькою безпорадною голубою цяткою.
– Озвіріли ви! - з несподіваною силою закричав Васильєв.
– Іди ти!.. – Кудлатий штовхнув його. – А то дістанеш додачу!
Васильєв засовував у авоську розсипані продукти.
– Дикуни! – не вгамовувався він. – До пуття це вас не доведе!
Кудлатий не витримав і кинувся за Васильєвим, а той дав дьору під загальний задоволений регіт.
– Поріділо в нашому полку, – мовив Рудий,
– Зате ми одностайні, – гостро урвала Миронова.