Гострий обтiчний нiс "Метелика", що свiтився яскравiше за iншi частини, був нацiлений просто вперед, у невiдоме. Окiл хаотично роїлися метеори.
Я крутив ручку приладу, i картина на екранi магiчно змiнювалась. Траєкторiї метеорiв, що досi видавалися зовсiм хаотичними, набували раптом певного змiсту. Ось шалено мчить на "Грегора" крихiтна пiщинка. Що, здавалось би, вона може заподiяти такому титановi, як наш лайнер? А тим часом за субсвiтлової швидкостi метеорний пояс, як вiдомо, являє собою страшну небезпеку для зорельотiв. Бомбардуючи з величезною швидкiстю корабель, мiкрометеорити лишають на його титановiй, вольфрамовiй чи будь-якiй iншiй обшивцi крихiтнi вм'ятини, подряпини, "вiспинки", як висловився паш капiтан. З часом вони перетворюються на справжню екзему, що буквально з'їдає обшивку зорельота. Мовою вчених, котрi читають лекцiї в Зорянiй академiї, це звучить як "iнтегральний ефект дiї". Я ж назвав би зустрiч iз таким метеорним поясом повiльним умиранням.
Одначе метеори не загрожують "Грегоровi". Вiн має чудовий магнiтний захист.
Цiкаво, який нинi "Грегор" збоку? Навмання натискую кнопку на маленькому бiлому дисковi, схожому на вiдеофонний. Цей диск ми називаємо архаїчним словом "пiдлиза", що давно вийшло з ужитку, бо диск залежно вiд бажання того, хто натискує кнопку, змiнює "свiй погляд", тобто точку, з якої проектується зображення на екран. I ось я вже перебуваю на вiдстанi добрих двох десяткiв миль од "Грегора". Довкола чорний холод космосу. Нетлiнно палають зорi. I тiльки вдалинi криваво горить довга вузенька смужка. Це наш "Грегор" у вогненному мiшку.
- Зовсiм як захiд сонця на Днiпрi.
Я озирнувся. До екрана пiдiйшла Марiя Павлiвна Куличенко, наш астробiолог.
- Скучили за Землею?
- Ой, скучила! - Марiйка зiтхнула. - Адже тодi, як вернулась "Рената", я пожила на Землi зовсiм небагато, десь iз пiвроку. I уявiть собi, Паччардi, навiть за цей час я встигла скучити... за космiчними польотами!
Марiйка засмiялась. Я називаю її Марiйкою тiльки так, подумки. А вголос кличу Марiєю Павлiвною, не iнакше. Хоч iнколи просто неможливо утриматися од того, аби не назвати її Марiйкою. В нiй є щось надзвичайно симпатичне, рiдне. Що саме - не знаю. Може, її поривчаста, стрiмка хода? Чи русява коса? Чи голос, завжди такий спокiйний i низькуватий? Чи все укупi? Не знаю.
Їй довелося чимало пережити за час свого першого польоту на "Ренатi". Зорелiт попав тодi в потенцiальну магнiтну яму надзвичайної глибини, i тiльки винахiдливiсть та врiвноваженiсть нашого капiтана Петра Брагiна врятувала корабель. Багато про це менi розповiдав чоловiк Марiї Павлiвни, мiй колега штурман Стафо. Марiйка про свої пригоди згадувати не любить: може, тому, що з рейсу на "Ренатi" Стафо вернувся зовсiм сивий...
- Який красень наш "Грегор"! - раптом вигукнула Марiйка. На екранi досить виразно проступили величнi обриси зорельота. "Грегор" не був розрахований на польоти в атмосферi, й тому обтiчнiсть була йому нi до чого. Тiльки "Метелик" мав торпедоподiбну форму.
На екранi було добре видно житловий вiдсiк, де ми перебували. Вiн здавався таким маленьким проти всього корабля! По сусiдству з ним мiстився вiдсiк, у якому були манiпулятори, необхiднi нам пiд час висадок. Далi вiдсiк, де ми утримували тварин: курей, овець, корiв тощо. Перед тим, як на тривалий час мала висiсти на нову планету людина, треба було перевiрити, чи нормально аклiматизуються на нiй земнi тварини. Адже крiм штучної атмосфери - створити її на новiй планетi не складало особливих труднощiв було ще безлiч рiзних факторiв, котрi впливали на людський органiзм... Потiм iшли один за одним вiдсiки найрiзноманiтнiшого призначення. I вже по всьому - серце корабля, його iоннi двигуни...
- Час iти на змiну Стафо, - позирнувши на годинник, сказав я i пiдвiвся.
Якщо вiдверто, я мiг би посидiти тут iще хвилин двадцять. Та не хотiлося лишатись наодинцi з Марiйкою. Це було якесь двоїсте почуття. З одного боку менi так кортiло побути з нею ще хоч трошки. Все на свiтi я б, здається, вiддав, аби провести з Марiйкою цi кiлька хвилин, пожартувати, погомонiти з нею. Проте я не лишився. Менi здалося, що Марiйцi це неприємно. Розмовляючи зi мною, вона весь час начебто вiдверталася. А в мене химерна вдача. Хай як людина менi подобається, та коли вона виказала до мене неприязнь, я свiдомо уникаю її.
- Скажiть Стафо: я тут, - попрохала Марiйка.
В коридорi, що вiв у штурманський вiдсiк, мене мало не збив iз нiг захеканий Сегедi, наш другий пiлот.
- Даруйте, поспiшаю! - крикнув вiн.
- Бачу. А що скоїлось?
- Бiжу до капiтана. Надзвичайне вiдкриття!
- Ну? - я спробував утримати Сегедi за рукав, але куди там,
- Потiм, потiм, - вiдмахнувся вiн i зник за поворотом коридора.
Я заступив Стафо i знiчев'я став гортати дорожнiй журнал. Коли раптом спалахнув екран. Тричi пролунав сигнал "Слухайте всi!" I по тому я почув дивовижну звiстку: метеорний потiк, зустрiнутий "Грегором", пульсував, вiн нiби дихав. Iнтенсивнiсть його то зростала, то спадала майже до нуля, i все це вiдбувалося з чiткою перiодичнiстю.