— Хто шукає Е? — тихо, але сміливо запитав юнак.
— То, — почулося знизу.
Е дуже зрадів несподіваній появі свого друга. Однак відразу ж війнуло й острахом. Знав: усяке співчуття або допомога покараному сприймалася як зрада племені.
— То не побоявся шукати Е?..
— Не побоявся! — запально вимовив То і, подаючи вигнанцеві одну з принесених палиць, додав — То приніс довбню друга. То піде з Е.
Е взяв з рук То свою довбню. Відтепер вона ставала не єдиною його помічницею. Поділити важкість самотності зголосився То. Це радувало, гріло кров. Однак Е мовчав.
— То скоро пожалкує, — сказав він, — а назад уже повернутись не зможе…
— То не пожалкує!
— Зараз Е не візьме То з собою… Хай, може, потім…
— Коли ж?..
— Скоро. А зараз То повернеться… Е приходитиме сюди вночі!.. Е дасть знати про себе голосом пугача…
— То все зробить, що скаже друг. Він приведе багатьох молодиків.
— Поки що не треба багатьох… Е походить лісом, знайде схов, щоночі слухатиме пугача…
— То теж слухатиме пугача!.. То спить і все чує… А пугача почує найперше!
— Добре, То, добре, — розчулено промовив Е. — Хай То має вуха тонконогої газелі, очі орла і хитрість тигриці! То — вірний друг!
— Е хвалить То? — зрадів хлопець. — Е буде вождем племені…
— Племені?.. — уперше після сутички з Ту всміхнувся Е. — Де воно, те плем'я?
— Воно буде. Е і То — його початок.
— Гаразд. То повернеться зараз назад, — звелів Е і ще хотілося промовити якесь тепле, зворушливе слово, та не міг його віднайти. Е лише простяг руку і торкнувся ліктя То.
— То повернеться, — сказав хлопець і рушив униз, до племені, — та так спритно, що жодна галузка не шелеснула за ним, не шерехнув жоден камінець.
Е сторожко дивився, як чорну постать То поглинав морок ночі. Зненацька сяйнула вогняна гілка і освітила схил, по якому скрадався То. Але це була лише мить — знову чорна пустка згорнула свої крила. Дві хльосткі краплини вдарили в обличчя Е. Насувалася гроза. Треба було ховатися від зливи — під якийсь виступ скелі чи в ущелину. Е рушив угору, минаючи вікові дерева, що повганяли вузлувате коріння у кам'янистий грунт. Заяскріли вогненні гілки, розколюючи небо з боків і з середини. І вже не один небесний звір широко розтуляв горласту пащеку, а безліч. Вони всі разом ніби заповзялися розхилитати гірський кряж і з оглушливим тріском звалити його на долину, навічно засипавши дерева, кущі, усі живі істоти важкими брилами і щебенем. Та раптом сипонув густий дощ, і майже тієї ж миті ринули згори дерева. Е притиснувся до стовбура. Ліпших криївок шукати не випадало.
Е згадав, як під час такої негоди добре було сидіти в печері. Туди майже не залітав вітер.
А тепер лютування грози посилювало відчуття самотності. Він один на весь світ. Раз у раз згадувалась стрільчастоока Ни. Як там вона? А матінка Уф? А брати і сестри?
Зустріч з То викликала в його душі хвилю почуттів. То співчуває йому, Е. То — справжній брат. Він пішов по його сліду, пішов, щоб утішити у важку мить. Чому ж саме То рушив за ним?.. І враз згадався випадок, який трапився давно. Вони були ще дітьми. То сидів біля потоку. Брав на долоню візерунчасті камінчики, занурював їх у прозорінь води і милувався, як переливалися барви. Та раптом хлопець випустив камінчики з руки, а сам ніби прикипів до землі. Перед ним звела голову жовта гадюка, що виповзла з трави. Блиск її очей проникав у глибину грудей, до самого серця, і воно лунко загупало, аж відлунювало у вухах. Тремтів роздвоєний язик, викинутий із пащі. Голова гадюки похитувалася, усе її тіло напружувалося, готове ось-ось кинутися на жертву. Та в цю мить підскочив Е, гадюка зашипіла дужче і кинулася на непрошеного оборонця. Але не наздогнала. Коли ж потому Е підійшов до То, хлопець вдячно обійняв його.
А ще пізніше з То трапилося нещастя — зірвався з високої скелі, переламав передпліччя. Кістка зрослася, але рука більше не служила так, як раніше. І мисливці не взяли То до свого гурту. Е був одним з небагатьох, у кого каліцтво То викликало співчуття. І То горнувся до Е.
Гроза почала вщухати. Дощ уже не так лив, вітер збавив силу. Вогненні гілки ще спалахували над видноколом, прокочувався грім, та в його гуркоті вже не вчувалося запалу і погрози, він проносився з краю в край із якоюсь просвітлілою радістю, — мовляв, нагнав було страху на все живе, а тепер звеселяю. Проте юнакові було не до цього. Належало підшукати якусь безпечну щілину, якийсь більш-менш надійний схов. Зрештою дощ перестав іти. Е рушив угору. Ступав повільно, стежка поміж кам'яних брил була ковзкою, на кожному кроці траплялися заглибини. Е ішов, запам'ятовуючи обриси брил та видовбин. Раптом на шляху виросла невисока стіна — сягала підборіддя. Вогненна гілка освітила верх тієї стіни, і юнак побачив рівну і досить простору кам'яну площину, з одного боку якої росло дерево, а з другого врізалася у небо велетенська плеската брила, ніби навмисне витесана невідомими каменотесами.