Юнак умить звів угору довбню і, хоч як страшно було наближатися до великих і вертких, червоних і гарячих язиків вогню, однак зважився на це, бо істота, що породила їх, мабуть, була прихильною до нього. Тепер Е стояв зовсім близько від полум'я. Зате лев зважився лише на два обережні підстриби. Зір хижака, здавалося, роздвоюється — уп'явшись палаючими очима в юнака, він водночас бачив гоготливі язики вогню. «Лев боїться Вогню більше, ніж Е», — подумав юнак, і це звеселило. Він відчув свій порятунок.
— Лев боїться?.. — щосили гукнув юнак до звіра і так крутонув довбнею, що вона мало не вирвалася з рук.
У відповідь лев мотнув пораненою лапою і від болю нагнув кучмату голову, широко розвівши пащу. І вже не клекочучий рик зроняла вона, а лише приглушене хрипіння. А юнакові хотілося вигукувати слова, вигукувати переможно і безбоязно:
— Лев боїться?.. Лев боїться не молодого воїна, а пекучого Вогню!.. Його всі бояться — і звірі, і люди. Вогонь нещадний, найдужчий у світі!.. Вогонь — страшний володар!.. Він може пожерти все — і дерева, і трави, і землю, і небо!.. Але сьогодні Вогонь заступився за Е, він порятував Е!.. — І юнак зайшовся таким гучним сміхом, від якого, ніби від поривного подуву вітру, полум'я, здавалося, загоготіло і засвітилося ще дужче.
Раптом молодому войовникові впала у вічі справжня дивовижа: у темній висі виднілася величезна постать мисливця з довбнею, а перед тим мисливцем цугикав приземкуватий лев. Е завмер з подиву — і в ту ж мить завмерла і постать у високості; лев знову метнувся убік — метнувся і приземкуватий звір у висі. Е здійняв довбню над головою — здійняв і свою велетенський мисливець під хмарами. І хоч би які рухи робив Е — те ж саме виконував і велетень. «Це ж його подоба!.. І яка вона велика, а лев малий!»— це спостереження викликало у юнака неабияку втіху. І знову він гукнув хижакові:
— Нехай лев гляне на небо!.. Лев там побачить, який він малий і який Е великий!.. Е не боїться лева!.. Е захищає Вогонь! Віднині Е — син Вогню! — і юнак рвучким рухом здійняв над собою довбню і рушив на звіра.
Лев звівся на задніх лапах, рикнув, далі знову опустився на вцілілу передню кінцівку, заметався довкруж, але ринутися на юнака не посмів. Сліпучий зблиск і лунка гуркотнява ніби притисли звіра до землі. Але на нього йшов молодий войовник, і він не міг залишатися в такому безборонному положенні — належно зробити вибір: або кинутися на Е, або тікати. Хижак обрав друге. Крутнувшись на місці, він зник у пітьмі. Та не до себе в домівку, в печеру, а кудись на схили під гуркотнечу і негоду.
Е прогнав печерного велетня! Значить, Е переміг цього звіра, перед яким задкує тигр, а вовки та шакали кидаються врозтіч… О, якби могли бачити це люди племені! Що сказав би на це вождь Ту?.. А Хіп та Ун?.. О, тепер вони по-іншому розмовляли б з ним! А яке захоплення заблищало б у очах Ни!.. «О, який Е дужий! — напевне, сказала б Ни. — Від Е утік страшний печерний лев!»— «Це Вогонь заступився за Е, — відповів би він Ни. — Вогонь наддав Е сили і відваги!» — «Може, Е — син Вогню?»
І справді, ніколи жодному мисливцеві не допомагав Вогонь, а йому, Е, допоміг! Та невже ж у жадібних язиках Вогню, що все палять та нищать, є ще й якась частка добрості?.. Чи, може, Вогню, цій всепожираючій істоті, закортіло, хіба що лише задля примхи, показати перед печерним велетнем свою могуть…
Думки роєм снували у голові юнака, а він невідривно дивився у темінь, туди, куди шугало світло Вогню і гасло там, куди щойно зник лев. Одна лоскітна хвиля радості змінювалася іншою, і кожна з них виповнювала груди щастям. Е житиме, житиме довго, Е перемагатиме звірів, Е не боїться віднині жодного супротивця, Е зуміє визволити Ни від горя і розпуки! Ни буде разом з Е, усмішка не сходитиме з лиця Ни!.. Юнакові здавалося, більше того, він був цілком переконаний у тому, що відтепер, з цієї миті, все в його житті повинно змінитися на краще. Що він робитиме, як діятиме і коли — він ще не знав, та все його єство виповнювалося такою жагучою вірою в те, що всього досягне він і що все подолає! Адже недаремно там, у високості, живе його подоба! Вогонь освітив її, показав її живою, рухливою. Е стрімко глянув у височінь, але велетень уже зник. Юнак роззирався, вдивлявся у небо, проте постаті велетня ніде не побачив. Вогонь більше не хотів висвітлювати її. А той велетень так був схожий на нього самого! Він наслідував його рухи, він теж бився з печерним левом…
Вогненні гілки краяли небо і навпіл, і вподовж, і навхрест, ніби карали його за якусь провину, вслід за спалахами били громи, і здавалося, що то важко гупали довбні по велетенських дуплистих деревах, у друзки розбиваючи і протрухнявілі стовбури, і засушені сонцем сучки. Ті небесні спалахи, що з'являлися на мить світові, хоча жахали Е, але водночас у юнакових грудях співзвучно щось відгукувалося їм, адже ж бо він знав: той Вогонь, який жив на небі, був братом чи, може, батьком гоготливого Вогню. Це ж бо він, Вогонь, що так жадібно пожирає дерево, злетів звідти, з неба, злетів, щоб стати оборонцем від печерного лева, а тому лякатися не треба, хіба що дякувати невпинно. І юнак упав навколішки перед Вогнем, який шаленів серед уже почервонілих гілок. Вони тріщали з розпуки, пирскали іскрами, обламувалися і падали Додолу, де загрозливо сичали і куріли білими димками.