— Це — покара!
— Покара, покара! — дружно підтримали її чаки.
На середину печери виштовхали вождя Ту. З усіх боків на нього тиснули, вимахували руками, щось вимагали, і здавалося, що розлютовані чаки нарешті накинуться на свого вождя і рознесуть його на шматки. Але Ту не оторопів, не здався на милість юрби, у ньому заговорила кров, кров ватага, і він, страшний і розшалілий, з палаючим зором, здійняв сучкувату довбню. З диким риком він махнув нею навколо себе, і всі повідскакували хто куди.
— Підходь по одному! Кидайтесь усі! Вождь Ту з усіма справиться!..
Зненацька спалахи урвались, і настала тиша. Примовкли і чаки, спинилися — не зважувалися ринутись у темряву, де сліпа довбня могла розколоти череп будь-якому сміливцеві. А коли знову у печері спалахнув відблиск небесного сяйва, усі побачили Ту, який непорушно завмер з піднесеною вгору довбнею. Вождь уже не розмахував нею, вичікував.
Прокотився гуркіт помірної сили, а за ним знадвору пролунав чийсь тривожний вереск:
— Виходьте, чаки, виходьте! Виходьте дивитися на небесне чудо! Виходьте!
Голос був таким пронизливим і владним, що вмить схитнув усю громаду чаків. Про сутичку з вождем відразу забули. Усі ринули до отвору з печери, збилися там, здійняли галас.
— Чудо!.. Чудо!.. — линуло над юрбою.
Високо вгорі у світлі ясного полум'я бовваніла чиясь непомірно велика постать. Невідомий велетень вимахував довбнею перед левом, що вибирав зручну мить для стрибка. Звір норовив метнутись на двоногого супротивця, та на заваді ставала замашиста зброя гіганта.
— На чому ж вони тримаються? — зойкнула одна з жінок.
— Їх тримає вершина гори!
— Та ні, їх тримає небо!
— Небо?..
— Хмари тримають їх!
— Хмари?..
— Хмари, хмари…
— Та це ж наш молодий чак! Це — Е! — вигукнув То.
Це він помітив небесне диво і пронизливим криком повідомив одноплемінців.
— Наш Е? Чак!
— Е, це наш Е?! — зойкнула юрба і раптом принишкла. Кожен вглядався, напружував зір. Справді небесний велетень був схожий на юнака Е.
— Так, це наш Е! — промовила матінка Уф з такою впевненістю, що сумнівів більше ні в кого не залишилось.
І відразу ж після її слів там, де змагався Е з хижаком, сяйнув спалах, а трохи потому звідти докотився могутній хряск. Лев метнувся в один бік, в другий. Е з піднесеною довбнею рушив на звіра. І ледве чи й зробив три-чотири кроки, як лев крутнувся і подався вниз. Лев тікав, тікав з неба на землю!
— Лев злякався довбні Е! — крикнув То на повну силу своїх молодих легень.
Лев зник, Е, зробивши ще два кроки услід, зупинився. Він потрясав зброєю і, певне, щось переможно вигукував. Далі повернувся, опустив довбню і повільно, ніби вагаючись, попрямував до краю якогось виступу, з-за якого струменіло яскраве світло. Постать Е з кожним кроком робилася все більшою і яснішою. Е упав навколішки перед якоюсь світлою силою, Е дякував тій силі, молився на неї. Та раптом небесний велетень потьмянів, його ніби затулила якась щільна запона. Видиво зникло. Лише світла пляма мерехтіла в горах, проглядала крізь хмари і косі стяги дощу.
Тоді люди загомоніли. Найбільше непокоїло їх те, що хотіли таємничі могутні істоти сказати їм, чакам, висвітлюючи у піднебессі щойно зникле видиво?.. Велетень був схожий на молодого вигнанця Е!.. І він переміг страшного звіра. Звичайно, могутні істоти співчували йому, вони дали Е великий зріст і силу… То що це все значить? Що значила люта гроза, яка мало не розвалила печери?.. Істоти гніваються на них, чаків, гніваються на їхнього вождя Ту!.. Хай він пояснить їм це видиво, хай мовить слово!
— Де вождь Ту? — майже хором залементували чаки. І знову вождя безцеремонно виштовхали на середину.
— Говори, Ту, говори! Який знак подали могутні істоти чакам?
— Ту бачив на небі Е, що зробився велетнем?
— Ту прогнав Е!
— Могутні істоти наслали страшну грозу!
— Такої ще ніколи не було!
— На голови сипалося каміння!
— Могутні істоти хотіли покарати чаків…
— Чи ще покарають?!
— Говори, Ту, говори!..
Але вождь Ту мовчав. Тільки спідлоба блискали його страшні очі. Вони не спинялися на комусь одному, вони злісно пронизували всіх чаків водночас.
— Говори, Ту, говори! — лемент юрби досяг найвищої напруги, чаки знову ладні були накинутись на свого вождя, повергнути на землю і розтоптати.
Ту це добре відчував. До болю в пальцях стискаючи довбню, він зрештою похмуро проказав:
— Нехай пояснить видиво старий Кун!..
З'явився старий Кун. Зупинився поряд з Ту. Сяйнула серед хмар гілка, нібито тільки для того, щоб освітити сутулу постать Куна, зсохлу і зчорнілу, як і сама земля. Довгі руки тулилися до тулуба, як два струхнявілі стебла. Короткий то був спалах, але кожен побачив таке ж зчорніле, як і тіло, обличчя старого, вкрите поріділим волоссям. Та не про тілесну кволість говорили очі — вони променіли блиском, мудрим і всезнаючим.