У важкій дорозі найближчою супутницею То була думка. Вона втішала його, надавала сміливості й сили. Щойно побачене видиво збурило юнака, оживляло мрії, які він давно плекав. Той знак міг багато що змінити. Його подали чакам могутні істоти! Вони могли зробити Е вождем племені!.. Вождь Ту має зійти зі сцени. У нього надто часто виникали сутички з цілим племенем. Кожен чак боїться вождя, тремтить перед ним, а тому і не любить. Чаки накидаються на Ту тільки юрбою. І хоча вождь Ту і розмахує завзято своєю страшною довбнею, але варто йому зачепити когось з чаків, як відразу ж вибухне розправа. Коротка і кривава! Вождь Ту не мав друзів. А він, То, буде для Е справжнім другом. У Ту лише два ока і два вуха, а Е матиме багато очей і багато вух. Е матиме друзів, які завжди стануть поряд з ним, будуть його підпорою і захистом.
Але не одні втішні думки снували в голові То. З'являлися й сумніви. Бувалі мисливці не схочуть стати під провід якогось молодика! Оберуть вождя з-поміж себе. А можливо, Ту і втримається. Тоді залишається одне: підмовити спершу хоча б кількох юнаків до втечі. То був певен, що це йому вдасться.
Кожен юнак прагнув якнайшвидше стати до лав мисливців. Лише тоді він позбувався всіляких кпинів. Молодикам не вільно було встрявати у розмови дорослих, утесуватись до їхнього гурту. То добре знав, що можливість якомога раніше стати мисливцем снилась не одному молодику. Самому ж То через каліцтво стати відважним мисливцем не світило зовсім. Ну що ж, хай тоді інші швидше вийдуть на стежку сміливих і відважних.
Чорну ніч. поволі починала розмивати сіра каламуть світанку. Війнуло холодним вітром, але юнакові було душно — він сходив усе вище і вище. Раптом То спинився. Юнака відлякував миготливий червонястий відблиск, який вихоплювався з-за кам'яної перепони. Далі йти не зважувався. Що там могло бути? Можливо, то місцина, де збираються могутні істоти? Напевне, сплять ще вони, а він потурбує їхній спочинок… Розгніває їх! У цю мить відблиск сяйнув яскравіше. Від ляку То аж присів до землі. О, вони вже гніваються! Далі йти було вельми небезпечно. Червонястий відблиск нагонив жах. Адже там, за кам'яною стіною, дихав Вогонь! То прикипів до каменя, принишк, хоча його так і поривало кинутись назад, відбігти від небезпечного місця.
Однак То не схоплювався і не тікав. Сидіти, причаївшись, видалося кращим, аніж тікати, нічого не вивідавши, не знайшовши друга. А де ж він, друг Е?.. То згадав, що вони домовилися давати знати один про одного голосом пугача. Але хіба Е десь поблизу? Хіба Е може знаходитися там, де блискотить ворожим сяйвом Вогонь?..
То напружував слух, проте ніяких звуків, навіть шерехів, не вловлював. А може, Е десь кружляє неподалік або причаївся, дрімаючи, у схові?
У зарослях почали пробуджуватися пташки. Вони безбоязно кидали свої голоси у нашорошену тишу. Вони нічого не боялися. І він, То, не побоїться озватися голосом пугача. І тільки-но юнак наважився крикнути по-пташиному, як там, де блискотіли червонясті відблиски, з'явилася людська постать і відразу ж зникла на схилі. Був то Е чи хтось інший з невідомого племені? Тепер уже юнак передумав подавати умовне гасло — хай ранкове світло ще трохи просвітить морок. Треба спершу добре розгледіти постать, коли вона знову з'явиться. І постать невдовзі з'явилася — чоловік ішов назад, щось несучи поперед себе. Коли він на якусь коротеньку мить опинився на кам'яному узвишші, То впізнав свого друга! Так, це був Е!.. Поривна хвиля радості мало не зірвала юнака з місця, але щось усе ж утримало. Не став То і кричати пугачем. Нічне видовисько ніби застерігало, закликало до обережності. Спочатку То повинен зазирнути на ту місцину, звідки струменіли відсвіти! Саме ж туди поніс Е якусь ношу!
Що він там робить? І що за відсвіти струменять звідти миготливим потоком? Усе це так розпалило цікавість юнака, що він осмілів настільки, що знову подався вгору. Робив це він украй обережно — жоден камінець не скотився з-під його ніг, жодна пересохла гілка не тріснула. Залишалося ще трохи шляху, і він загляне туди, куди зник з ношею Е. Та ось юнак відскочив убік і принишк за кущем: почув легку ходу друга.
З-за оброслого травою каменя То спершу побачив голову Е, опромінену червоним відсвітом, а через мить і всю постать — рухливу і стрімку. В руці Е тримав довбню і йшов прямо на То. «Відчув, напевне, дух людини», — подумав То. Спершу хотілося підвестись і рушити назустріч другові — мовити, що це він, То, прийшов, але і на цей раз юнак вирішив не поспішати. Нехай То сам його виявить! Але вітер віяв на То, і Е не відчув присутності друга. Швидко промайнув мимо і зник поміж кущами.