— Нехай То принесе Вогневі гілок, — уже благально промовив Е. — Вогонь їстиме їх, Вогонь зрадіє!..
— То не хоче! — з. тією ж непохитною твердістю заперечив друг. — То не хоче дружити з Вогнем!
— Тоді Е сам принесе гілок, а То хай подивиться.
То нічого не відповів, і Е сприйняв це як згоду. Він майнув на схил гори по гілляччя. Коли повертався назад з оберемком гілок, То перетяв другові шлях.
— Е не ступить далі!
— Чому?
— Е загине!
— Е житиме! Е уже довго стояв і сидів поряд з Вогнем. І Е живий! Хай То зачекає.
Врешті дійшов до багаття, що вже пригасло. Цього разу не віддав усіх гілок Вогневі, а лише частину. Тепер юнак був певен — Вогонь не відриватиметься клаптями, не так палахкотітиме, і То, коли ще стоїть неподалік, бачитиме малий Вогонь. Тоді, напевне, зважиться підійти ближче.
Від чергової пайки гілляччя Вогонь пригас, окутав усе. довкола своїм сизуватим димом і про щось заворкотів усередині купи. А зокола, крім щебету пташок, ніяких звуків більше не долинало. Невже То пішов?..
Ніби якась ковзка гадюка заповзала юнакові в груди, вона всмоктувалася у тіло, липла до горла, примощувалась, неначе збиралася звити там собі кубло. Увесь гніт самотності, що зненацька наліг на плечі, подолав, здавалося, всю бадьорість, забрав останні сили.
Тривожна ніч, сповнена жахів і великого напруження, давалася взнаки. Змора хилила до землі. На Е линув їдкий дух Вогню і не зігрівав, а все повніше наливав тіло чимось болісним, гнітючим. Сісти на камені і заплющити очі!.. Сісти, сісти…
Е не знав, скільки він просидів із заплющеними очима, тільки коли раптом схопився від якогось підозрілого шарудіння, то йому здалося, що спав усього мить. Та Вогонь уже не горів — дивився одними вуглинами-очима, по краях яких біліли, ніби тріпотливі повіки, легенькі попільці. Ті очі неначе скаржились, що Е не дає їм поживи. Е поклав на пригаслі вуглини нову пайку гілляччя.
Нараз чийсь легкий стрибок насторожив юнака. Він оглянувся і побачив То, який стояв коло виступу каменя. У всій постаті друга відчувалась напруга, а на обличчі — тривога.
— Хай Е тікає! — гукнув То. — Сюди ідуть чаки!..
— Чаки?! — з уст вигнанця вихопилися і тривога, і острах, і лють. Він обіруч схопив довбню. Чого вони йдуть? Що їм тут потрібно? Чи йдуть на полювання?
— Е не тікатиме? — запитав То.
— Хіба чаки хочуть убити Е?..
— То не знає. Чаки бачили уночі видиво…
Е підійшов до друга. Поглянув униз.
— Е не бачить нікого.
— Хай Е гляне туди, — сказав То, показуючи у напрямі величезної гранітної брили. — Чаки обходять брилу.
Юнаки не стояли на видності — їх приховував кущ глоду, вкритий ягодами, що вже починали червоніти. Е обвів очима кам'яні бескиддя, але нічого не запримітив.
— Де ж чаки?..
— За брилою.
— Що ж їх там зупинило?
— То не знає.
— То добре розгледів їх?
— Очі То добре бачать.
Раптом То вп'явся поглядом у тонкий, але високий і в'юнкий стовпець сизого духу Вогню, що снувався у небо до розпеченого кола.
— Чаки побачили дорогу, якою Вогонь пробирається до розпеченого кола! — вигукнув То.
Е стрімко озирнувся: доріжка від Вогню і справді струменіла прямо до розпеченого кола. Чи не це відлякувало чаків? Дух Вогню з'єднався зі своїм небесним братом! Тепер і самому Е здавалося, що в перший-ліпший момент може трапитись щось несподіване і страшне. Дух Вогню обкутує розпечене коло!.. Чи не обкутає він коло так, що воно й погасне?.. Колись Е бачив, як на небі погасло розпечене коло! Спочатку воно почало зменшуватись. Повіяло холодом. Усі птахи заметушилися, полетіли до своїх гнізд. І тоді, коли від розпеченого кола залишилася незначна частинка, чаки залементували. Нарешті, зникла і та частинка. Настала темрява. Чаки покликали старого Куна.
— Падайте, чаки, падайте на землю! — заволав старий. — Туліть лиця до землі — благайте могутніх істот, щоб повернули нам розпечене коло!..
І всі попадали, тулили до землі свої обличчя, благали могутніх істот. Та ось розпечене коло знову показало свій сяючий край і ніби новим сяйвом сплахнуло на небі. Радості чаків не було меж. Радів і він, малий ще тоді Е!
Чи не він, старий Кун, ублагав тоді могутніх істот, щоб вони допомогли розпеченому колу подолати чорну силу?.. Напевне ж, саме він! Адже старий Кун довго прожив, йому було відомо багато такого, про що ніхто, мабуть, і не здогадувався!..
Спогади промайнули. Юнак підвів голову і рішуче мовив:
— Е знає, що робити!
І він метнувся до Вогню. Зараз Е дасть Вогневі багато гілок, і тоді його дух перестане снувати до розпеченого кола! Дух Вогню не затулить його, темряви не настане! І чаки напевне побачать, що він, молодик Е, відвернув таку загрозу і від них. Напевне дякуватимуть! Але спершу… Як поведуться, що діятимуть вони спершу?.. Дивитимуться на Е з подивом чи з страхом? Захочуть примиритися?.. Тоді Е повернеться до печери. А як же Вогонь?.. Він, певне, помре, коли його перестати годувати гілляччям… Чи захочуть чаки узяти Вогонь з собою?.. Коли б то чаки схилилися перед Вогнем, тоді ця спекотна сила вже більше ніколи не чинила б зла! Коли б то чаки схилилися перед Вогнем, коли б то взяли його з собою до печери!.. Та як його перенести?.. Е завжди доглядав би його, годував! Та чи. захочуть чаки мати Вогонь?