— Скажи, Ту, що думаєш!
— Скажи зараз!
— Скажи!
— Живий чи мертвий молодик Е?!
— Скажи!
Чаки заворушилися. Вип'ячували груди, поволі підступали, звужуючи і так невелике півколо, у центрі якого стояв вождь Ту. Вождеві не хотілося відповідати чакам, хотілося понуро мовчати, зважувати налиті кров'ю погляди — важкі й ворожі. І ще хотілося вождеві розметати всіх їх, нещадно розкидати по твердій кам'яній плиті і навіть зіштовхнути кількох у глибоку прірву, туди, до молодика Е!.. Але до тієї прірви стояв найближче саме він, вождь Ту, а перед ним нетерплячі, розшалілі від свіжої крові чаки! І вождь Ту добре знав, що краще не йти чакам усупереч.
— А чи не полякалися всі чаки того молодика? — заговорив нарешті якомога спокійнішим голосом вождь Ту. — Живий молодик чи мертвий — хіба чакам не все одно?.. Якщо навіть молодик Е і вцілів і колись знову прийде до чаків, то хіба ж тоді полегшають довбні мисливців?.. Хіба ж не тікатиме молодик знову і знову від чаків?..
Чаки стихли. Не підступали більше до вождя Ту. Довго мовчали, тупцювалися, перезиралися, ніби розмірковували над кожним словом вождя. Першим озвався Ро:
— Довбні чаків не полегшають. Це так. Молодик Е завжди тікатиме від чаків!
Услід за Ро увесь гурт дружно підхопив:
— Тікатиме! Тікатиме!
— Го-го-го!
— Чаки — хоробрі!
— Чакам ніщо не страшне!
— Го-го-го!
Чаки раділи. Не надто часто випадало їм чути похвалу з уст вождя Ту. А нині вони її почули. Чакам приємно було відчувати власну силу і хоробрість. З їхньої галасливої самопохвальби почали виринати спершу поодинокі, а далі все частіші вигуки на честь вождя Ту.
— Ту — вождь чаків!..
— Ту — найдужчий і найхоробріший з-поміж чаків!
Вождь Ту незворушно дивився на запальних крикунів, які декілька подихів тому готові були розірвати його на шматки або ж безжально зіштовхнути в прірву. І ці похвали вождь Ту приймав з такою ж відразою, як і звинувачення чи погрози.
Юрба не вгавала, голоси наростали. Чаки оточили вождя щільним колом і кричали в саме обличчя:
— Ту — великий вождь!
— Ту — сміливий!
— Дужий! Хоробрий! Безстрашний!..
Вождь Ту спершу хотів було прокласти собі шлях з тісного кола, проте це нелегко було зробити. І він це облишив. Без пручань і суперечок він дозволив чакам підняти себе над головами і понести по гранітному майданчику.
І в усьому цьому гучноголосому поході, здавалося, не було жодного чака, який би зараз думав про молодика Е, про його падіння у прірву. На жодному з облич не було помітно ні суму, ні задуми — усі чаки нестямно галасували, і у тому галасі звучала радість, звучало якесь нищівне завзяття.
Однак неподалік, за кам'яними брилами, ховався один чак, якого глибоко збентежило страхітливе зникнення Е. Це був То. Серце юнака дзвінко калатало в грудях. Він хотів кинутись на дно безодні, щоб віднайти тіло свого друга. Але страх розправи припинав до землі.
То відчував не тільки страх, а й відразу до своїх одноплемінців, які з такою бадьорістю відзначали перемогу над юнаком. «Чому, — роздумував юнак, — Е не тікав разом зі мною ще тоді, коли чаки були далеко?.. Понадіявся на Вогонь, гадав, що верткі й пекучі руки Вогню порятують його!.. А Вогонь їх увібрав у себе, перестав викидати, завмер… Не порятував! Вогонь — ненадійна і зрадлива істота. Даремно Е так сподівався на його палючу силу, на його червоний блиск!»
Тим часом чаки почали спускатися схилом гори на долину. Вони вже не несли вождя Ту на руках — швидким кроком він ішов попереду. І лише тоді, як голоси юрби почали завмирати у глибині схилу, То наважився вибратися зі своєї схованки. Юнак швидко метнувся до тієї місцини гранітного майданчика, де нещодавно палав Вогонь і куди він тоді не зважувався підійти. То наблизився до краю майданчика і зазирнув униз. Але звідси юнак нічого не міг розгледіти, бо всю нижню частину крутосхилу і дно прірви заступав горбкуватий виступ крутої стіни. То кинувся назад на схил шукати іншого шляху. Перебігаючи від однієї брили до іншої, То вишукував зручне місце, з якого можна було б зазирнути у глибінь. І таке місце То, нарешті, знайшов.