Однак усе зненацька вирішила несподіванка. Прямо над головою раптом прокричав птах, — пролітаючи ущелиною, він неждано побачив юнаків і сполохано крякнув. Е рвучко схопився на ноги. То теж схопився, щоб утримати друга від необачних рухів, які той спросоння міг зробити. Е розгублено поглядав на всі боки, намагаючись збагнути, що трапилось.
— Хай Е вгамується — це прокричав птах, — сказав То.
— Птах?
— Так.
— Е довго спав?..
— Розпечене коло було там, коли Е задрімав, — і То показав рукою те місце на небі, де було розпечене коло. — А тепер он воно де! Незабаром падатиме у чорне провалля.
— Приснилося, що Е знову падає у провалля, — промовив Е, уже цілком опам'ятавшись. — Вибиратися нам звідси треба, вибиратися ще до того, як помре розпечене коло.
— А чи не краще було заночувати на цьому виступі? — запитав То.
— Заночувати! — вигукнув Е. — Навіщо?
— Щоб ніч дала силу Е.
— А коли ніч не дасть сили? Коли ніч відбере і ту силу, що залишилася в грудях Е?.. Хай То прислухається…
— Прислухатися? До чого? — То прислухався, але нічого не почув. — Що почуло вухо Е?..
— Посвист вітру! — відповів Е. — Цей посвист ще ледь чутний. А вночі тут ревітиме протяг… Може, ще й злива зашумить, загуркоче каменепад… Тут залишатися не можна.
— Чи вистачить сили у Е, чи не зірветься у провалля? — непокоївся друг.
— У Е вистачить сили, Е не зірветься у провалля! — відказав юнак, і в його голосі було все — і запал, і впевненість, і навіть злість. — Першим піде То. Показуватиме шлях. Е приглядатиметься до рухів друга.
То якусь мить стояв нерухомо і безмовно, не зважуючись ні почати важкий шлях, ні щось відказати у відповідь. Його все ще непокоїло — зможе чи не зможе подолати Е важкий шлях? То невідривно дивився на друга, а той стояв, спершись рукою об стіну, але в усій поставі його і в палаючому погляді аж бурхала нетерплячка, увесь він нагадував роз-шалілого звіра перед лиховісним стрибком. Однак на майданчикові не було досить місця, щоб у цілковитій безпечності зробити шлях навіть зовсім куций, завдовжки у один чоловічий зріст.
— Чому То мовчить? — майже прокричав Е. — Може, у нього самого немає сили?..
То мовчав. Така рішучість друга була йому більш ніж до вподоби. Адже запальність — ознака сили, і чим лютіша вона, тим більше сил виштовхує з грудей. Хіба ж не таке саме часто-густо відбувалось і з вождем Ту? Лютість надавала йому такої сили, що його стрімголов несло на будь-якого звіра. На обличчя То злетіла враз невимовна радість.
— Так, Е зможе пройти вслід за То! — поривно прокричав юнак. — Зможе! Е йтиме за То, Е дивитиметься на То, пильнуватиме за кожним рухом друга, бачитиме, куди ставить То ногу, за який виступ хапається рука. Е напружуватиме всі свої сили, пальці його ніг і рук продавлюватимуть камінь, груди прилипатимуть до пласкої стіни!.. Е все робитиме так, як говорить То?
— Е обіцяє.
— Тоді — вперед!..
І То з допомогою друга почав поволі зісковзувати з гранітного виступу. Закріпившись на стіні, він владно проказав:
— Хай тепер Е ставить ноги на плечі То! — і, коли спершу одна нога Е торкнулася плеча То, а потім друга, він додав — Зараз То просунеться ще далі, а Е спуститься на місце То.
— Е чує.
То переніс усю вагу власного тіла і тіла друга на ступню однієї ноги, а другу переставив далі і, закріпившись нею на новому місці, переставив і першу ногу. Коли Е спускався з плечей, підтримав його рукою. Тепер вони могли рухатися один за одним.
То повільно просувався вперед. За ним рухався^Е. Час від часу То спинявся, зиркав на друга Е і, ніби звірившись у його готовності ступати далі, продовжував шлях. Так вони пройшли майже половину шляху. Перепочинки ставали все довшими. То приглядався до друга Е, обличчя, плечі та груди якого покрилися потом. То і сам спітнів, але не так, як друг Е. Раптом То почув, ніби з грудей Е вихопився ледве чутний хрип. То зиркнув на друга і спіймав його короткий тривожний погляд. Не гаючи й подиху, То приловчився підтримати друга за плечі. Рука То відчувала поривисті подихи Е.
— Друг Е хай віддишеться, — сказав То.
— Ще довго пробиратись?
— Пройшли більше, залишилося менше, — сказав так, щоб підбадьорити друга, насправді ж було навпаки — пройшли менше, залишилося пройти більше.
— Пальці у Е зробилися вологими… Пекучий піт заливає очі… Чи здолає Е цей висячий шлях?
— Е здолає, мусить здолати! — з палкою впевненістю ще раз підбадьорив То друга. — Вже скоро доберемося до краю. А зараз хай Е помовчить, хай відпочине, заплющить очі.