То бачив, що Е заплющив очі, але м'язи рук і ніг не розслаблювалися, вони міцно тримали тіло над проваллям. То знав, що небагато давала його рука другові, але й це дуже допомагало — подих у Е ставав рівнішим, глибшим. Нерухомість зараз вливала в груди Е свіжі сили, зате вона стомлювала То, але він терпів. Зараз він повинен був думати і старатися за двох, отож почав промовляти:
— Через кілька подихів То прийме свою руку… Хай Е робить глибокі подихи, хай Е розплющить очі…
Е розплющив очі і сказав:
— Е може йти далі.
То прийняв руку з плечей Е, і вони почали рухатися далі. Повільно, крок за кроком, переміщалася нога вперед, випробовувала пальцями заглибину в стіні чи надійність невеличкого горбочка, і, коли закріплювалась на новому місці, тоді друга нога переміщалася на місце першої. Пальці рук проробляли таку ж саму роботу. То знав, що для Е йти другому було важче — ті місцини після його рук і ніг трохи зволожувалися, але він повинен був показувати шлях.
Чергову зупинку зробили тоді, коли нога Е раптом ковзнула вниз, але юнак утримався. Далі То почав підтримувати друга рукою. Знову відпочивав, знову заплющував очі. Уже й очі То заливав піт, пекучий і їдкий, але він не заплющував очей, бо не падав у провалля і не бився головою об камінь.
Ще робили зупинки. З пальців рук і ніг Е разом з потом тепер уже заструменіла кров. То і сам відчував, що його очі горять, вони, здавалося, зросли до величезних розмірів, у грудях гупало серце — юнакові раз у раз ввижалося, що воно не витримає жорстокої напруги, ось-ось зіб'ється, спіткнеться, і тоді ослабнуть м'язи і вже ніщо не втримає його на голій стіні. Однак свою руку з плечей друга юнак вже не зважувався знімати.
Та коли до краю залишилася відстань, що не перевищувала людського зросту, Е зовсім знесилів.
— Хай не слабнуть руки і ноги Е! — крізь частий подих проказав То. — Ще два, а потім ще два кроки — і ми на схилі!..
Е лише прохрипів у відповідь, його вже треба було майже силоміць відривати від стіни, до якої він прикипав за кожним кроком. І на ці страшні кроки потрібно було витратити дуже багато важких подихів.
То відчував, що пальці ось-ось розімкнуться і випустять Е або ж сам зісковзне назад. Та раптом відчув, що Е відштовхнувся від стіни, і вже юнак сам не знав, звідки у нього з'явилася сила ще раз рвонути до себе друга. Е видерся на край схилу і як неживий повалився на камінь. І саме тепер, коли вони обидва були в безпеці, перед очима То все замигало і він поринув у темну пустку.
То прийшов до тями від якогось підозрілого шуму. Була зоряна ніч. То лежав на камені, а зовсім поряд зяяла чорна глибінь прірви. По шкірі То пробіг дрож. Юнак звівся на лікоть і побачив унизу на схилі тіні звірів, які підстрибом перебігали від куща до куща. Це були гієни, яких, певне, приваблювали непорушні тіла юнаків. У цьому То переконався остаточно, коли хижаки, певне розчаровані тим, що їх виявлено, загоготіли скрипучими голосами.
Юнак торкнувся руки Е, і той відразу ж схопився.
— Де ми? Чому ніч? — тихо спитав Е. — Ми вже вибралися з кам'яної пастки?
— Хай Е заспокоїться, — відповів То. — Зараз ми у безпечному місці. Але дорога з кам'яної пастки забрала в нас усі сили… На краю цього схилу ми попадали від утоми.
— Е уже все пригадав! Якби не друг То — Е загинув би… Е пам'ятатиме це, скільки житиме.
— Відійдемо подалі від безодні, — сказав То.
Обидва підвелися і відійшли на кілька кроків від краю провалля.
— Нехай Е спить, а То стане на чати. Вночі звірі люті.
— Е хоче першим стати на чати.
— Але ж у То більше сили, — заперечив друг.
— Е хоче посидіти. Коли Е засинає, йому починає здаватися, що він летить у прірву… А летіти погано.
— Гаразд, — погодився То, — але чи Е не засне раптом?..
— Коли Е змагатиме сон, він розбудить То.
То швидко заснув, а Е сторожко прислухався до голосів ночі. Дув слабкий вітерець, свіжий і теплий, на небі у глибині міжхмар'я палав місяць. Та не він привертав увагу юнака, а темні хащі дерев у пониззях схилів. Бо саме звідти йшли звуки. Низина жила по-своєму, там усе клекотало — одні чотириногі гасали за здобиччю, інші ставали поживою.
Нараз з глибини долинуло ледь чутне гупання копит — часте, сполохане — за твариною гнався звір. Гупання на одну мить погучнішало — копита билися об кам'яну стежку. Та ось тварина різко крутнула в інший бік, далі ніби затупцювала на місці… Е знав — не один звір гнався за твариною, а багато. І це, напевне, були дикі собаки. Тварина, потрапивши у пастку, шалено відбивалася. Проте нападників було так багато, що жертва не могла всіх розкидати і невдовзі, пронизливо скрикнувши, звалилася з ніг. Гавкіт змовк — собаки розривали здобич, впивалися зубами в м'ясо, захлинаючись гарячою кров'ю, вони гарчали і повискували.