Е не відчував жалю до загиблої тварини — він знав, що так було завжди. Якась світла хвилька пробігла по всьому тілу — юнакові було радісно від того, що сам уник подібного згину, що він живий, що поряд спав його друг То. Осявала щасна надія: Е ще побачить Ни, матінку Уф, братів та сестер.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Для матінки Уф, красуні Ни, для братів та сестер Е чаки принесли з гір сумну звістку — Е кинувся у провалля і, звичайно, розбився об голе каміння. Однак багато хто не йняв віри. Починали вірити в те, що Е вміє літати. Інакше — звідки міг узятися той крик, що линув згори? Адже якась невідома істота гукала до Е. А вона, та істота, напевне, знала, що Е живий. Проте в голосі тієї істоти була тривога. Може, і розбився їхній нещасливий молодик…
Найбільше потерпала матінка Уф. Вона жадала знати одне з двох — її син живий чи мертвий. Але її серце не хотіло сказати нічого. Воно лише то починало шалено битися, то зненацька якась жахлива сила ніби хотіла його розчавити, спинити. Коли серце лунко билося, їй хотілося люто зойкнути, упасти додолу і битися головою об землю. Але вона не робила ні того, ні іншого. Щось спиняло її… Та невже міг злетіти Е з кам'яної гори зовсім неушкодженим? І що то за голос линув згори?
Матінка Уф мовчала, але в грудях у неї все клекотіло. Її поривало полинути туди, звідки щойно повернулися мисливці, кинутися до гір. Куди саме, до якої гори бігти — вона не знала, але вибігала б усі схили та долини і знайшла б таки його, знайшла!..
Від матінки Уф не відходили її діти. Вони дивилися на матір, ніби питали, чи можна вірити тій звістці, що принесли мисливці. Але матінка Уф дивилася кудись повз них, у далечінь, ніби там, на далеких схилах, мав з'явитися Е. Красуня Ни, хоч і стояла осторонь, проте теж не зводила очей з матінки Уф.
Раптом руки матері простерлися до гір, вона зробила один несміливий крок, потім другий, третій… І враз її ніби підхопив дужий вихор — вона з усіх сил метнулася до гір. За нею подалися діти і чорнокоса Ни… На них дивилося все плем'я. Дивилося і мовчало. Та ось вихопився могутній голос вождя Ту:
— Хто побіжить у гори — хай звідти не вертається!..
Матінка Уф пробігла ще кілька зростів і враз спинилася, її не лякало те, що ні вона, ні її діти не зможуть повернутися до племені. Вона боялася іншого — того, що вождь Ту кинеться за ними з важкою довбнею.
Матінка Уф важко дихала, неначе все ще прудко бігла. Вона і не спинилася б нізащо, навпаки, наддала б ще більшої моторності ногам, побігла б, як вітер, зовсім не думаючи про те, чи наздожене її вождь Ту, чи ні!.. Може, і вдалося б утекти… А коли б і не вдалося, то готова була і загинути під важкою довбнею. За саму себе було їй байдуже, але зараз думала про всіх їх, своїх дітей. Треба, хоч як це боляче, знехтувати одним заради всіх. І вона повернулася лицем до племені і повільно, ніби зважуючи власними плечами горе, рушила назад. Відчувала, що йдуть позаду й діти. Одноплемінці зустріли їх понурою мовчанкою, нібито нічого особливого і не трапилося. Вождь Ту не дивився ні на матінку Уф, ні на її дітей — він почвалав геть. Тепер йому не було потреби за кимось бігти.
Невдовзі, після короткого відпочинку, чаки вирушили на полювання.
Батьки пішли, а в дітвори одне було на думці — таємниче падіння Е у прірву. Його спілка з Вогнем теж ніяк не вкладалася в уяві. А видиво, що з'явилося вночі високо в горах?.. Першим побачив його То. Він дружив з Е, певне, знає багато такого, чого ніхто не знав. Але де ж він зараз? Його ніхто не бачив з минулої ночі.
Піти на полювання То не міг — його, хоча й був переростком, мисливці не брали з собою. Отож залишалося припустити, що То перебуває з Е.
Упевнившись, що знайти То — марна справа, юнаки зайнялися збиранням плодів, щоб старі одноплемінці, жінки та малі діти могли трохи втамувати голод.
Розпечене коло повільно скочувалося до обрію. Невдовзі воно зникло за гострими шпилями гір. Чаки вклалися спати. Одні тільки підлітки довго сиділи під валунами.^ Вони все ще чекали То. Проте він не приходив.
Цілу ніч Е слухав голоси звірів, шелест дерев та зітхання вітру. Юнак також пильно приглядався до найближчих кущів. При першій тривозі він мав розбудити друга, який спав, міцно стиснувши руками свою палицю. В Е її не було. Він утратив свою зброю, коли летів у прірву. Замість неї прилаштував біля себе кілька каменюк. Тут, на схилі гори, було безпечніше, ніж у заростях, де на кожному кроці чигала небезпека, до того ж юнакові потрібно було пильнувати три боки — з четвертого-зяяла прірва. Саме звідти й прийшла перша небезпека. Чутливе вухо Е вловило за краєм схилу якесь шарудіння. Рука відразу ж намацала камінь, а ноги напружилися, щоб у першу-ліпшу мить звести тіло над площиною схилу.