Слух не підвів юнака — з того місця, звідки йшов шурхіт, з'явилася вузька й довга голова якоїсь істоти. Е не став гаяти часу — його рука метнула камінь прямо у ту голову. Удар був влучний, невідомий звір шугонув разом з каменем у глибінь. Було чути, як його тіло ніби захльоскало об виступи урвища. «Та це ж болотний плазун! — майнув здогад у юнака. — І як він виліз по такій крутій стіні?.. Чи, може, знає таємний прохід із своєї схованки?..»
То уже стояв поруч з піднятою над головою довбнею. Не побачивши нічого підозрілого, він подивився на друга.
— Що трапилось?
— Плазун підкрадався, — відповів Е, показавши рукою на урвище.
— Звідки? З урвища? — вкрай здивувався То.
— Так. Саме звідти, — сказав Е. — Кожен хижак нападає звідти, звідки його найменше чекають.
— Правильно, звірі нечутно підступають до здобичі, — погодився То. — Добре, що Е не заснув.
— Не заснув. Хоч як хилилася голова, а все бачив і чув.
То мовчки обвів поглядом небо. Довкруг все принишкло, ніби й зовсім не дихало. З долини не докочувались ніякі відзвуки. Звірі, вдовольнивши лютий голод, зморившись від біганини, залягли на відпочинок. Ні на небі, ні на землі ніщо не говорило про наближення світанку. Однак То відчував, що вже не так і довго залишилося жити ночі.
— Хай тепер Е поспить, — сказав То.
Е ще раз наблизився до провалля і зазирнув у його чорну глибінь.
— Хай Е не турбується — То не підпустить жодного звіра!
— Е вірить другові, — відповів юнак. — Е просто хоче знати — плазун скотився на дно чи десь зачепився на виступі?..
— Мабуть, скотився, бо жодного поруху його не чути.
Е ліг на кам'яну долівку і швидко заснув. Він дихав рівно і глибоко, та ось подих його почав перериватися і раптом завмер зовсім. То уявилося, нібито груди друга міцно обхопив кільцями свого тіла невидимий полоз, нещадно стискає їх… Е не може навіть ворухнутися, не те що дихнути чи гукнути на поміч. І саме тоді, коли То наважився розбудити друга, простягнув до нього руку, Е сам схопився з місця, спітнілий і тремтячий. Простерши руки вгору, Е збуджено промовив:
— Хай То спинить Е, хай спинить! Е ось-ось вдариться об камінь і розіб'ється!..
То вхопив друга за плечі:
— Е вже не летить; То міцно тримає друга!
Очі Е блукали довкруж, та нараз спинилися на То.
— Тепер Е знає, що він не летить, однак усе хитається у нього перед очима…
— Хай Е посидить сам — То нарве цілющої трави.
— Де зараз То знайде її?
— Знайде!
— Не треба шукати, — сказав Е і швидко роздобув пучок засохлої трави, яку тримав зв'язаною власним волоссям на потилиці. — Е зовсім забув, що в нього є цілюща трава.
— Е добре придумав! — захоплено зауважив То. — Тепер і То триматиме на потилиці цілющу траву!
— Не Е придумав це, а чорнокоса Ни!
— Ни!.. — вигукнув То. — 6, Ни що хоч придумає!
— Тепер вона, напевне, думає, що Е розбився, — зажурено промовив Е.
— Незабаром То повернеться до одноплемінців, і Ни знатиме все…
Юнаки замовкли. Е знову задрімав, а То сторожко наслухав тишу. Голова була непомірно важкою і неслухняною — так і хилилася донизу. Юнак зі всіх сил долав змору, намагався тримати голову прямо, бо добре знав, що, коли вона впаде на груди, тоді досить одного-двох подихів — і важкі повіки заплющаться надовго. А цього допустити ніяк не можна! Не раз долинали якісь звуки, іноді досить протяжні, загрозливі, але тепер То не міг би з певністю сказати — лунають вони насправді чи тільки вчуваються. То раз у раз зводився на ноги, тер долонею очі і чоло, а тільки сідав — голова знову кам'яніла і падала на груди. Про те, щоб розбудити Е, не можна було й думати. Його другові, з побитим тілом і головою, відпочинок був потрібніший.
То знову звівся на весь зріст. Намагався прогнати сон. Нараз унизу на схилі за темною плямою кущів неначе щось заскавчало. То опустив довбню, прислухався. Від кущів з ледь уловимим подувом вітру доходив дух звіра. То був майже впевнений, що там причаївся чотириногий хижак і що він зараз споглядає за двоногими із своєї засідки. Вельми дивним було те, що хижак ніби сам давав про себе знати. Цього То ніяк не міг збагнути. Навіщо звірові виявляти себе самого, коли збирається нападати? Юнак сторожко вичікував. Будити друга не зважувався. Спиняло саме те скавчання — ніби не страшне, не люте.