— Собака просить допомоги? — запитав То і, відклавши довбню, занурив правицю у горлянку. — То допоможе, але собака мусить потерпіти.
Чотириногий здригнувся — кістка зачепила наболілі й почервонілі місця. Другою рукою То розсунув щелепи, а правиця потягнула кістку до себе. І вона пішла. То відкинув закривавлену костомаху. І навіть тоді, коли горлянка потерпілого звіра звільнилася від твердої поживи, яка могла стати останньою, щелепи його ще якусь мить залишалися відкритими. Собака, певне, не вірив, що має тепер змогу закрити рота. Нарешті він зімкнув щелепи. Звір був старий, проте його очі засвітилися молодим блиском — у них променіла така вдячність, що То навіть усміхнувся.
— Кудлань ще поживе, — мовив юнак. — Хай далі не кидається на гострі костомахи!
Відчувши полегкість, собака з радісним виском подріботів уздовж струмка і, ткнувши пащеку в холодний струмок, почав жадібно хлебтати воду. То дивився на чотириногого із співчуттям. Відчував задоволення з того, що порятував його. Нарешті собака вгамував спрагу і, відчувши погляд свого рятівника, повернув голову. Дивився добрими очима впродовж двох-трьох подихів. Далі він відбіг ще далі і зник поміж камінням.
То, оглянувши кущі за ковбанями і не виявивши там нічого підозрілого, кинув, нарешті, погляд на Е. Друг уже не сидів, а лежав під стіною. Біля нього напохваті лежала каменюка, ніби вона, німа й холодна, мала вчасно і надійно сповістити йому про наближення небезпеки. Е зморив млосний напівсон, і він не бачив, як То виймав кістку з горлянки собаки. Тепер Е спав міцним сном. Груди високо здіймалися, з посвистом втягуючи в себе ранкове повітря. То радів: сон допоможе другові поновити сили. І лише тепер, бачачи на тілі друга синці, садна та широкі, почорнілі від засохлої крові широкі смуговини, То дивувався, як Е з таким побитим тілом спромігся подолати і ой важкий шлях по крутій стіні. А чи зміг би друг знову пройти той шлях? Напевне, ні. Хай він спить — ось незабаром розпечене коло викотиться вище, погріє другове лице, його руки, спину й груди, і Е знову стане таким самим дужим і гнучким, як і до падіння з гори.
А тепер треба чатувати. Про себе То мало думав, мало на що сподівався. Те, що його відсутність могли помітити, його не турбувало. Адже він і раніше зникав, заходячи далеко від племені, споглядав наодинці сяючі цятки на небі крізь гущавину кущів та нетрів, не одне розпечене коло він зустрічав десь на дереві поміж гіллям, не одне проводжав, коли наставала темрява. Його ніхто не кинеться розшукувати навіть і тоді, коли він не з'явиться зовсім. У То не було жодної рідної душі, отож він горнувся до Е. Зараз То не зможе залишити Е одного. А далі? Далі То навідається до племені. Треба підмовити юнаків до втечі. Він скаже, що Е не розбився, падаючи в урвище. І матінці Уф це ж скаже, і красуні Ни. Юнак навіть уявив собі, якими вдячними очима дивитиметься на нього дівчина…
То поглядав на розпечене коло — воно ось-ось мало досягти середини неба. Після зливи день видався паркий, душний. Знову клалося на грозу. Належало б заздалегідь розшукати якийсь схов, але будити друга То не зважувався. Промені вже торкалися спини Е, і То зламав кілька гілок, щоб затінити ними друга.
Та ось настав умовний час — розпечене коло викотилося на середину неба. Юнак торкнувся плеча друга. Той відразу схопився, тримаючи напоготові каменюку.
— Хай Е вгамується, — мовив То. — Довкола спокійно — ні чотириногі, ні двоногі вороги не підкрадаються.
Е нічого не сказав. Глянувши на розпечене коло, він неквапом підійшов до ковбані, поклав там камінь, зачерпнув долонями води і зволожив обличчя. Далі зачерпнув ще і почав пити. Втамувавши спрагу, він занурив голову у воду, потримав там подих-другий і з виляском підвів, енергійним порухом струшуючи рясні краплини з волосся.
— Парко, — знову озвався То. — Гроза буде. Треба рушати в путь.
Довго збиратися їм не треба було — нанизали рибини на стебло і рушили вниз по схилу. Дорогу їм указував найвірніший провідник — струмок. Місцями він плинув спокійно, місцями дзюркотів, поспішаючи вниз, а місцями, рокочучи, перекидався з вищого каменя на нижчий. Ішли з осторогою, перед кожним закрутом струмка чи кам'яним виступом спинялися і простували далі тільки тоді, коли впевнювалися, що в тих засідках чи щілинах не чатує на них хижак. Дорогою зустрічалися їм невеликі видовби у скелях, продовгуваті тріщини. То пропонував перечекати в одному з таких місць грозу, що ось-ось мала вдарити з неба, проте Е поспішав далі, запевняючи друга, що ще не один зручний прихисток зустрінеться на їхньому шляху.