— Невже Е примітив довбню? — спробував висловити здогад То.
— Так, Е примітив!
— Де ж вона? — То як не нишпорив очима, а бажаного не міг угледіти. — То нічого не примічає!
— Хай То ще краще приглянеться.
То ще раз перебрав очима весь гамуз, однак ніде не виявив такої бажаної зброї, як власна довбня.
— Очі Е бачать краще, ніж очі То.
— Очі Е бачать те саме, що і очі То, — промовив Е і почав перебирати паліччя, витягуючи його з середини, придивляючись до нього, зрідка виважуючи окрему гілку і пробуючи замахнутися нею.
— То зрозумів! — вигукнув зраділо юнак. — Е хоче тут знайти нову довбню, яку подарувала гроза!..
— То вірно розуміє. Але хай То повернеться до туші козла, коли не хоче подарувати її шакалам чи вовкам!..
— Але ж То хоче і собі підшукати добру довбню!
— Гаразд, — погодився Е, однак зауважив — Тоді перенесемо сюди тушу.
Носилки з поклажею швидко перенесли до заглибини і тепер уже спокійно розпочали пошуки. В окремих зсушених, аж порепаних гілках чи стовбурцях молоді чаки вбачали добрі довбні. Але треба спершу прибрати зайві сучки. Обидва знали, що робити те кам'яним лезом — справа вкрай виснажлива, тривала. Е першому потрапило до рук щось схоже на довбню. Тільки тримач був задовгий та сама балабуха горбилася в один бік. Юнак одразу ж і приступив до справи — почав розмахувати тією замашною знахідкою, разів кілька гупонув нею по каменю, від якого вона відскакувала так жваво, що мало не зводила у повітря і самого гупальника. Е залишився задоволений. Пізніше він вкоротить та відтеше кам'яними вістрями тримач, трохи стеше й балабуху.
То заздрісно поглядав на товариша, а потім ще з більшим завзяттям почав вишукувати і собі щось замашне. Е, перестав утішатися знахідкою і заходився допомагати другові. Проте більше нічого пригожого не було. Е знайшов лише важкенький стовбурець, балабуху якого заміняло кілька позламуваних гострих сучків.
— Згодом підшукаємо щось краще, — сказав Е.
Дорога з гір, дарма що гроза перетворила її на справжній вир, усе ж дала юнакам те, чого вони бажали: зброю і поживу…
Довго йшли пологим схилом, у затінку високих дерева Іноді крізь гущавину нічого не можна було розгледіти, і тоді закрадалася осторога — чи не збочили, та коли виходили на просторі галявини, тоді по далеких шпилях вивіряли потрібний напрям.
Молоді чаки спинилися перед розщелиною, що зяяла поміж кам'яними виступами; вони зводилися вгору і нагадували два крила величезного птаха. Розпечене коло вже почало схилятися до шпилястого виднокола. Шпилі нагадували пощерблені зуби якоїсь потвори, але вони стирчали занадто далеко і тому не видавалися грізними і велетенськими. Юнаки довго дивилися на розпечене коло та на шпилястий обрій.
— Хай Е- погляне туди! — збуджено гукнув То, вказуючи рукою на далекий схил.
Е придивився і побачив німотний стовбур з кількома голими гілками. Це було те дерево, котре пожирав Вогонь, сплигнувши з розшалілого неба, там знаходився той майданчик, де на нього накинувся спершу печерний лев, а згодом і чаки.
— Чаки вбили Вогонь, — промовив То.
— Вбили… — Е глянув на То, ніби вивідував — жалкує друг чи радий з того? Але хоч як дивився, нічого не помітив, а тому спитав — То жалкує за Вогнем?..
— То не жалкує, — без усяких роздумів відповів друг. — Хай Е теж не жалкує.
Е більше не дивився на То. Він перевів погляд на далину, що неначе пірнала у безмежну глибочінь, яка притягувала до себе і якось дивно зачудовувала. З високої розщелини вона видавалася зовсім іншим світом, тяглася так далеко, що місцями губилася в сизій імлі і там розстилалася вузькою, однак такою безмежною стягою, що ліси, озера, пустелі на ній здавалися не більшими за долоню.
— Що робитимем далі?..
Це запитання То вивело Е із споглядання краю. Треба було думати, що робити далі.
З розщелини юнакам треба було спускатися вниз, а потім вибиратися вгору протилежним схилом, а далі ще довго йти тим шляхом, яким поверталися з гір чаки. Е знав це, але не знав, чи вистачить у нього сили.
— Е відчуває втому, а дорога ще довга, — сказав він.
— То теж відчуває втому, але після перепочинку То може йти хоч і всю ніч.
— Е після перепочинку не зможе йти всю ніч…