— То хоче мати чотириногого друга так само, як Е хотів мати за друга Вогонь! — сказав Е.
— Але ж Вогонь не може ходити, — заперечив То.
— Вогонь може і ходити, і стрибати, і літати! — впевнено промовив Е.
— Однак Вогонь не має ні очей, ні лап, ні голови, — ще гарячіше заперечив То.
— Зате Вогонь має крила! — майже вигукнув Е.
— Чому ж Вогонь, — запитав здивований То, — не полетів геть, коли його чаки вбивали довбнями?..
Е спершу не знав, що відповісти, а тому мовчав. І справді, чому Вогонь, маючи крила, не полетів геть? А відповісти треба було будь-що. Е мусив захистити Вогонь, виправдати його загибель. Та раптом на думку юнакові спали леви, тигри, тури, мамонти… Ті вже швидше загинуть на місці поєдинку, аніж кинуться рятуватися втечею.
— Могутні звіри або перемагають ворога, або гинуть, але ніколи не тікають, — сказав Е.
— Так і Вогонь? — нібито запитав чи просто доказав за друга То.
— Так і Вогонь! — ствердив Е. — Вогонь не тікатиме від чаків, коли від нього самого тікають великі звірі і крилаті птахи. Тікали б також і дерева, коли б мали ноги…
Юнаки спускалися все нижче і нижче, але ніде не чути було дзюркоту струмка. Вирішили перепочити. Сіли на камені на самому дні міжгір'я. Обабіч похмуро бовваніли гори, гублячи вершини у темному мороці. Ніч усе нижче спускалася на дно міжгір'я і здавалося, що разом з темрявою на плечі юнаків налягали важкі громаддя гір. То часто кидав погляд у темряву, дослухався — чи не помітить раптом на схилі чорну пляму Кудланя, чи не почує скрадання його лап. Але собака не з'являвся. Даремно То шпурляв на схил недогризені кістки. Бажані звуки хрускоту не долинали.
Перепочинок і з'їдений шмат м'яса частково повернули Е сили, проте юнак добре знав, що для важкої дороги цього не досить. Це знав і То, а тому вмовляв друга не йти далі, а чекати його тут, у міжгір'ї. Однак Е не погоджувався, він уперто відповідав:
— Е піде далі! Е чекатиме То на вершині!..
Е хотів очікувати друга якнайближче від стійбища чаків. На вершині було значно безпечніше, ніж біля підніжжя гір, де могли сновигати хижі звірі.
Уже зовсім смеркло, коли друзі рушили далі. Е намагався не виявляти своєї втоми і слабкості, проте інколи спотикався. Тоді То зупинявся, давав змогу другові перепочити. Проте Е відчував, що кожному наступному крокові віддає чи не останні зусилля. Нарешті він спинився і, пересилюючи важкий і частий подих, промовив:
— Далі Е не може йти… Далі То піде один…
Але, на свій великий подив, замість згоди Е почув жваве заперечення:
— Е перепочине трохи і мусить іти далі.
— Коли Е йтиме далі, він не встоїть на ковзкому камені… То не встигне підхопити — Е покотиться у прірву ї на цей раз розіб'ється.
— Е мусить устояти, — заперечив уперто друг. — Там, угорі, дзюркотить вода.
— Дзюркотить? — раптом ожив Е і прислухався, але нічого не почув. — Е нічого не чує…
— Е нічого не чує, бо його вуха заглушає стукіт серця, частий подих. Вода дзюркотить зовсім близько…
— Гаразд, Е дійде до води. Вода повинна повернути сили…
— Вода поверне сили.
— А чи не помиляється То? — засумнівався Е. — Може, той дзюркіт лише вчувається другові?
— То не помиляється… То чує плюскіт води об камінь, відчуває холод тієї води у своєму роті!
— Тоді будемо йти!
Коли Е почув дзюрчання джерела, він навіть розкрив рота, в якому пекло і судомило від спраги. У темряві нібито роїлися краплини, білі й пекучі, юнак лише дивувався, чому вони пролітають мимо. Та ось і насправді хльоснула по розпаленій щоці щедра краплина — від неї здригнулося намучене тіло. Юнаки поклали ноші на камінь. На превелику радість Е, джерело било прямо з гранітної стіни. Тонка цівка холодної води вихоплювалася з висоти людського зросту і з плюскотом падала на підніжний камінь. Од нього жваво відскакували краплини, билися об ноги.
Е підставив під струмінь обличчя і швидкими жадібними ковтками почав пити. Вода заповнювала рот, проскакувала вздовж горлянки, наповнювала шлунок. Від непомірної насолоди Е заплющив очі. Він забув про все на світі — слухав тільки плюскіт води, відчував, як холоднеча виповнювала його усього, проникаючи у кожну шпарину тіла, до коренів волосся на голові. Врешті юнак схаменувся, відхилив обличчя від струменя — поряд стояв То і чекав своєї черги.
— Ё не хоче випити всієї води, — сказав він посвіжілим голосом.
— Тепер хай Е наслухає, — застеріг То.
Ці слова нагадали Е, що до цього гірського водопою спрага може пригнати будь-якого звіра. Е швидко взяв до рук довбню. У довколишній темряві лише найближчі обриси кам'яних брил проступали темними плямами. На небі не було видно жодної зірки. Зір Е шугав по пониззях тих обрисів — юнак знав, що саме там, у темноті, можуть зненацька блиснути пекучі вогники очей хижих чотириногих. Лише десь у глибині, за страхітливими урвищами і стрімчаками, у млистих западинах і долинах наперебій подавали свої розшалілі голоси хижаки, неначебто хизуючись один перед одним нестримною люттю, жадібністю і вічно дикою, ненаситною вдачею. Один звір не бачив іншого, проте добре чув, і тому намагався нагнати жаху на супротивця.