— І розчавлять!
— Не притиснуть і не розчавлять! — бадьоро озвався То. — Гранітна стіна має рота!
— То знає прихований прохід! — здогадався Ре.
— Швидше, швидше!
— Чаки позаду!
— Чаки!
Переслідувачі зупинилися перед колючими кущами. Зупинився і вождь Ту. Він мовчки показав довбнею на лаз у кущах.
— Тут вони!
— Далеко не втечуть!
— Далі кам'яна гора!
— Вперед, уперед!..
Коли мисливці дісталися до гранітної гори, вони помітили у ній прикриту гіллям вузьку щілину. Вона вела вгору. Нею міг пройти, а місцями протиснутися, лише один чоловік. І той, хто перебував угорі, міг легко скочувати камінь за каменем прямо на голови переслідувачам.
Спочатку чаки, важко сопучи, прискіпливо оглядали щілину, а далі, упевнившись, що цей вузький і небезпечний шлях надійно відгородив од них утікачів, втупилися поглядами в свого вождя, неначе один він був винен у їхній спільній поразці. Вождь Ту на цей раз уже не тикав довбнею у цей вузький прохід, бо теж добре розумів, що їм не наздогнати втікачів. Однак він знав: мисливців, які звикли до перемог, ця поразка могла виповнити гнівом і шалом. Тому він сміливо ступив до щілини. Та тільки-но опинився там, як почув, що згори, вдаряючись об стіни, летить камінь. З диким гиком вождь вискочив з щілини, відскочили від неї і мисливці. Піднявши довбні, чаки залементували:
— Смерть молодикам!
— Смерть!
— Го-го-го!..
Втікачі саме вибиралися з вузької темної щілини, коли до них долинули люті вигуки мисливців. Юнаків тішило те, що переслідувачі не могли їх дістати.
Молодим чакам потрібно було йти далі, але вони посідали коло виходу з щілини. І не тільки тому, що були потомлені, а й тому, що треба було переконатися у повній безпеці. А раптом чаки знову наважаться полізти у вузький лаз? Але там, на самому дні його, зяяла порожнеча, звідти не доносився жоден звук. Невже мисливці задумали щось інше? Чи, може, принишкли там і чекають, щоб юнаки пішли геть, а тоді попролазять лазом нагору і наздоженуть їх у горах? Юнаки могли залишити когось вартувати, щоб у разі потреби скидати камені на голови нападників. Могли вирядити одного униз дізнатися — пішли чаки чи ні? Те, що переслідувачі можуть обійти їх, нікого не турбувало — гора тяглася дуже далеко, і обійти її можна було хіба що тільки тоді, коли розпечене коло почне помирати.
То сидів серед юнаків, немов справжній молодий вождь. Тепер вони дивилися на нього без посміху, з надією, що він виведе їх на певніші стежки, бо зараз ніхто й думки не мав, щоб повернутися до валунів на власну згубу. Якісь незнані досі почуття опанували То. Тепер він не належав собі, тепер він був відповідальний за долю тих, хто сидів з ним пліч-в-пліч. Це були Юк і брати Ре та Ра, вилицюватий Там, батько якого загинув на полюванні ще тоді, коли він був ще зовсім малий; худорлявий Ек — непосида-витівник, якого дорослі обдаровували лише штурханами, до яких він так звик, що сприймав як належне; понурий забіяка Ру, кулаки якого скуштував чи не кожний його однозростець, окрім Юка; сидів тут тихий і слухняний Ак, що був чи не в кожного мисливця на побігеньках… Але зараз всі вони, такі різні за вдачами, були нібито схожими один на одного; вони ще як слід не розуміли того, що сталося, і неначе дивувалися — як це трапилося, що так зненацька опинилися поза племенем? І чи надовго? А може, і назавжди? І та короткочасна радість, що нарешті уникли покари, змінилася задумою, зовсім не молодечою. Що принесе їм нове розпечене коло, а потім ще нове і ще? Однак уже зараз у кожного юнака пробивалося почуття, вельми втішне, — їхнє існування більше не залежало від мисливців, од їхньої милості чи гніву. Юнаки самі турбуватимуться і про власну безпеку, і про здобування поживи, вони самі стануть до бою зі звірами, будуть висліджувати і вбивати тварин, щоб мати м'ясо, оберігатимуть один одного від усіх несподіваних небезпек і нещасть, допомагатимуть один одному у разі поранень чи хвороб… Усе це їх згуртовувало, згуртовувало надійно і міцно…
То сяючим поглядом обводив утікачів — він був задоволений найбільше від усіх. Ще б пак! Хіба ж він думав, що все так вдатно складеться? А все завдяки потаємній щілині, про яку знав тільки він! Щоправда, спочатку визрівав намір одірвати від племені геть чи не всіх юнаків, але і цієї жменьки поки що було достатньо. І з цією жменькою сміливо можна ставати супроти звіра… Проте чи ж захочуть утікачі пристати до Е, чи ж захочуть мати його своїм вождем? Чи не потягне їх назад до племені? Цього То не знав.
Нараз сонце знову сховалося за хмари, і ця зміна немов сколихнула втікачів.
— Мисливці страшно розгнівалися, — сказав Ак.