— Тонкорукий Ре хай замовкне! — прогримів Юк. — Каліка То заманює юнаків у пастку! Юк і юнаки не підуть за калікою То! Вони підуть, куди схочуть!
Юк не хотів іти за То, не хотів коритися йому. Юку заманулося самому верховодити!
— За калікою То піде Ру! — несподівано заговорив мовчун — він швидко став поряд з То, а в руці у нього був чималий камінь.
Ре та Ра стали з другого боку То.
— Ре і Ра підуть услід за То! — запально і навіть виклично сказав Ре.
Юк спалахнув люттю, з його рота вихопилось дике ричання, немов у звіра. Він, Юк, може подужати цього каліку То однією рукою! У Юка не було ніякої зброї, у Тама, Ека та Ака теж були порожні руки. Усі юнаки так раптово повискакували з-за валунів, що не прихопили нічого. У Юка вистачило б завзяття, сміливості та сили кинутися на То, Ру, братів Ре і Ра і без нічого, але він чекав, до кого пристануть Там «і Ек, бо як повиснуть у нього на плечах, то його легко подужають!.. І Юк вирішив одразу зламати вагання Тама і Ека. Про Ака він навіть не думав.
— Там і Ек що думають? Хай ідуть за калікою То у пастку!..
— У жодну пастку То їх не заведе! — жваво заговорив То. — Якщо Там і Ек підуть за То — вони стануть братами То, братами Е, братами Ре і Ра! Там і Ек будуть такими самими братами, яким зараз став Ру!
Там і Ек перезирнулися. Слова То їм сподобались. Еку не хотілося приєднуватися до Юка, він знав, що в лютого Юка дошкульна рука, він з Тамом чи й подужали б його! А супроти всіх Юк не піде. Він показував свою буйну силу, свій шал і лють, тоді як То промовляв спокійно, по-дружньому. І до того ж Еку дуже хотілося піти за То, який багато виходив по лісах і горах і, певне, знає чимало вільних стежок. Еку хотілося побачити Е, почути, що він живий і що не знається зі злими могутніми істотами. І Ек промовив:
— То не вигадує, що Е живий?
— То не вигадує.
— І Е не бажає загибелі чаків?
— Е не бажає загибелі чаків, бо з чаками матінка Уф і сестри. Самі чаки бажають загибелі Е!
— Але ж… Е хотів укласти спілку з Вогнем!
— Той Вогонь уже загинув!
— Тоді Ек піде за То!
Ек рушив до То, проте йому шлях перетнув Юк.
— Стій!.. Ек не піде за То! — суворо проказав він.
— І Там піде! — рушив і другий юнак.
Юка це не хитнуло. Якимось неймовірним і диким стрибком Юк відскочив у бік, нагнувся і схопив камінь, заніс його над головою.
— Стій, Юк! — гукнув щосили То, бачачи, що камінь може влучити у Тама чи Ека. — Якщо і Юк піде за То, тоді і Юк стане братом Е!..
— Братом Е! — злісно прогув Юк, усе ще тримаючи камінь над головою. — Братом Е! — повторив здоровань; це було для нього великою несподіванкою, він ніяк не міг добрати, що і до чого, чому цей То поприваблював до себе всіх, а тепер хоче привабити ще і його, Юка! А коли ж Юк не захоче? Так, Юк не захоче! Тоді Юк залишиться один або доведеться повертатися до валунів, де снують із важкими довбнями мисливці… Чи ж не здіймуться на нього ті довбні?
— Чому ж мовчить брат Юк?
— Брат Юк! — усе ще сердито гримнув здоровань і, мабуть, сам незчувся, як рука з каменем опустилася додолу — його шал спадав.
Зараз То відчував себе верховодою і радий був, що не розгнівався, коли Юк назвав його калікою, і навіть визнав здорованя братом; То не хотів, щоб гурт розпався, знав, що від власного його гніву і від гніву юнаків Юк може так розлютитися, що когось коли не уб'є, то покалічить, і, бачачи, що здоровань приходить до тями, промовив до нього не надто голосно, але владно:
— Хай брат Юк не здіймає більше каменя супроти своїх братів!..
Не мовивши більше й слова, То рушив у гори. Він не озирався, бо чув кроки супутників, легкі й ледь чутні — юнаки наслідували справжніх мисливців, кмітливих і обережних. Не було поміж ними ніяких перемовок, навіть подихів не було чути. Але вони йшли. Йшли крутосхилом, поміж розкришеного каміння, яке місцями тримали низькорослі кущі, острівці нехворощі та полину, де-де блискали дрібні червоні маки, жовтіли кульки безсмертників та біліли квітки дроку.
То знав, що треба триматися того боку, куди мало впасти розпечене коло, що саме там мала бути та гора, у криївці якої чекав Е. Але її поки що не було видно — величезна скеля бовваніла неподалік і закривала собою той бік. Потрібно було пройти ще трохи, а потім обминути скелю.
Тим часом юнаки підступили до самого краю урвища, заглянули в глибінь. Споглядання провалля відразу ж захоплювало дух.
— Го-го-го!.. — прокричав Юк, і той поклик полинув донизу і потонув там серед верхівок дерев, що росли по схилу, гострих шпилів і туману, який ніби переповзав з грозяного узбіччя.
Раптом Юк зупинився — його погляд прикипів до високого схилу скелі. Коли юнаки теж туди поглянули, вони побачили козла, що насторожено звів голову, та, коли відчув, що його виявлено, сполохано пострибав по такій крутизні, що юнаки несамохіть вигукнули: