— Го-го-го!..
— Го-го-го — козел стрибає! — найгучніше від усіх крикнув Юк.
— Го-го-го — понад проваллям! — гучно додав Ек.
І хоча козел дуже швидко зник поміж камінням, усе ж юнаки захоплено повторили:
— Го-го-го — козел стрибає! Го-го-го — понад проваллям!..
Та ось знову поміж двома каменями майнули роги і спина козла.
— Ген-ген-ген — стриба безтямний! — першим озвався Юк.
— Ген-ген-ген — не впав у яму! — знову додав Ек і вельми зрадів, бо відчув доладність, якусь схожість у кінцівці слів.
— Ген-ген-ген — стриба безтямний! Ген-ген-ген — не впав у яму!.. — повторили юнаки.
Гурт поминув нижній ріг скелі. То шукав очима гору з криївкою, а його супутники захоплено вигукували від початку до кінця все те, що склали Юк з Еком.
Обійшовши скелю, молоді чаки поспинялися над урвищем. За ним То побачив гірське пасмо з кількома вершинами. Але То не знав, яка саме з них височіла над криївкою. Однак спершу треба було спуститися дуже крутим схилом.
— Це та пастка, в яку То хоче поспихати юнаків? — першим озвався Юк.
— То рушить цим схилом перший, — сказав проводир.
— Юк не хоче відбити голову від плечей — тут дуже круто.
— Так, дорога крута, — погодився То. — Іншої дороги тут нема. Коли ж Юк не схоче йти, коли ще хтось не зможе тут зійти, тоді доведеться вертатися і пробиратися тією дорогою, якою То прийшов до валунів.
— То повів юнаків дорогою, якою ніколи не ходиві — вигукнув Юк.
— То ходив тут… То спускався цим схилом, — заперечив проводир. — Але в То ноги і руки не такі міцні, як у Юка! Бо коли юнаки повернуться назад — за ними знову можуть погнатися чаки!
— Ек зможе тут зійти!
— Ре і Ра теж зможуть зійти! — услід за Еком одним духом прокричали брати.
— А Там, а Ак? — запитав То.
— Там поскаче з цієї гори не гірш від козла!
— Ак скакати не буде, але пройде…
— А Ру?..
— Ру піде вниз, — на подив усім відразу відповів мовчун.
— А Юк?..
— Юк піде у пастку!..
— Юк — дужий, Юк вибереться із пастки! — впевнене сказав То і сів на камінь.
— Чому ж То не йде першим? — запитав Юк.
— То хоче відпочити… Нехай і Юк сяде, нехай усі сідають! Дорога важка.
— Коли б у Юка були такі спритні ноги, як у козла, — промовив Юк стиха, — тоді б він був уже внизу!
— У Юка кращі ноти, — сказав То.
— То каже, що у Юка кращі ноги, ніж у козла? — запитав Юк і усміхнувся.
— Кращі, бо зійдуть там, де й козлові не під силу. Юк відчув, що То каже правду, проте сказав таке:
— У Юка кращі ноги, ніж у козла! Це Юк скаже тоді, коли зійде цією стіною вниз.
— Юк це скаже, — впевнено промовив То.
То пильно дивився на освітлені розпеченим колом гори. Молодий поводир, здавалося, забув про все на світі, він думав лише про те, як втрапити до криївки і чи вдасться ц) зробити ще завидна? Адже в темряві її не віднайти. Е турбуватиметься, думатиме, що там скоїлося…
Раптом То відчув, як чиясь важка рука торкнулася його плеча. Це була рука Юка. На обличчі здорованя грала посмішка — легенька і грайлива, неначе у безтурботної дитини.
— То дивиться на гори, — промовив Юк. — Що побачив То?
То зважував: говорити Юку про те, що думав, чи ні? Лагідність здорованя викликала довір'я. І То зважився:
— То бачить гори, але ще не бачить ходу до схованки. На цей раз Юк не роздратувався, не гримнув.
— То не жартує? — лагідно запитав він.
— Ні, То не жартує.
— Але ж То не заблукав?
— То відчуває душею — укриття десь там… — І То показав на один із схилів.
— Ми всі підемо за То, — сказав Ре і вмить злякано подивився на Юка — чи не гримне, бува? Але Юк і собі повторив:
— Підемо за То.
Це порадувало проводиря, проте турботи не скинуло з його плечей. Він знову подивився на гори. А чи не краще було б звідси, з краю урвища, щосили гукнути до Е?.. Він повинен почути, а коли почує, з'явиться на одному зі схилів. Чи, може, за цим гірським пасмом іде ще одне?..
То склав долоні кружком і притулив їх до рота.
— Го-го-го! — полинув через ущелину його поклик. — Хай Е відгукнеться-а!
Останні звуки голосу То завмерли вдалині.
Юк теж підвівся, і його поклик, гучніший і дужчий, неначе птах, теж долинув до сяючого гірського пасма. Юнаки приглядалися до потойбічних схилів, однак Е ніде не побачили.
— Усім разом треба гукнути! — запропонував Ек.