І через ущелину полинуло могутнє і розлоге: го-го-го-о!.. Знову чекали й приглядалися, але і на цей раз даремно. Прокричали ще кілька разів — і знову нічого!..
То мовчав. Юнаки теж мовчали. І раптом серед цієї мовчанки пролунало рішуче слово:
— Підемо!
Це сказав Юк, той, що спочатку не зважувався спускатися крутим схилом.
— Підемо! Підемо! — повторили за Юком усі юнаки.
— Першим спускатиметься Юк! — заявив здоровань.
— Ні, першим піде То, — заперечив проводир. — Він тут спускався і знає, на який камінь ступити!
— Хай буде так! — відразу ж погодився Юк. — Але Юк піде другим! Довбня не заважитиме То? — спитав здоровань.
— Довбня — третя рука То, — сказав проводир і рушив до схилу.
Спускалися з крутої гори повільно, на пригожих місцях робили перепочинки. Один по одному юнаки йшли за То і Юком, наслідуючи кожен їхній рух. І все обійшлося гаразд — жоден не спіткнувся на гранітному шляху, жоден не ступив на хисткий камінь. І вже коли юнаки позіскакували на похиле підніжжя, тверде і надійне, кожен звів сяючі очі на той крутий схил, з якого вдало спустилися.
— Го-го! — задзвенів голос найменшого з усіх Ра — він, здавалося, вкладав у вигук радість і водночас здивування.
Далі йшли швидко, щільною юрбою. Коли підходили до іншого боку схилу, То зненацька почув гавкіт — уривчастий, короткий, аби тільки привернути увагу юнаків, зупинити їх.
— Кудлань!..
Собака знову радо загавкав і, виснувши, побіг у зовсім інший бік, до іншого схилу.
— Кудлань! — ще раз промовив То і здивовано подумав: «Звідкіля тут узявся собака? Чи віднайшов інший шлях, надійніший і коротший, ніж той, яким вони прийшли в ущелину, чи прискакав тим самим крутим схилом, що і вони всі?.. І чому Кудлань побіг на інший схил? Чи не хоче чотириногий вказати справжній шлях до криївки?..»
— Це — Кудлань, собака, який зупинив чаків, коли вони наздоганяли юнаків! — сказав То.
— Той самий, у якого з горлянки То витяг кістку? — запитав Юк.
Юк не вірить! Але ніби навмисне Юкові Ек весело сказав:
— Цей Кудлань став другом То!
— Але очі Юка вперше бачать, щоб чотириногий став другом двоногого! — заперечив здоровань, а далі упевнено проказав: — Усі чотириногі — вороги людей!
— Кудлань — друг То! — вперше рішуче кинув у відповідь То. — Кудлань показує юнакам вірну дорогу!
— Тоді ходімо вслід за собакою! — гукнув Юк.
— Юк не вірить, а хоче йти! — здивувався То.
— Побачимо, куди заведе юнаків чотириногий друг То, — сказав Юк.
— І лише для того?
— Хай То веде, куди знає! — вигукнув Там.
— Хай веде, — сказав і Юк.
То знову подивився у той бік, куди зник собака. У пам'яті спливла розповідь старого Куна про те, як собаки уміють вистежувати здобич, як віднаходять сліди серед трав і каміння, як вони звикають до людей…
Поряд з То йшов Юк. Було чути гучне посапування здорованя. Вождь Ту вгрів би його по голові за таке посапування, — подумав То. Якесь чуття підказувало йому, що в Юкові знову наростав гнів. Раптом біля одного з дерев здоровань зупинився. Він угледів чималу гирлигу з округлим наростом на кінці. Нагнувся і підняв ту знахідку — її ніби хто навмисне припас для нього! Разів зо два гупнувши нею об камінь, він голосно проказав:
— От і Юк матиме довбню!
То дивився на Юка — неначебто ніщо не говорило за те, що здоровань гнівається.
— Скоро всі юнаки матимуть довбні, — спокійно сказав То. — І нікому не доведеться одбиватися від звіра камінням.
То рушив далі. І знову поряд почув подих Юка. За ним ішли Там і Ек. Ру тримався позаду.
Юк раз у раз випереджав То, який не міг надто швидко йти через біль у нозі. І Юк тоді сповільнював ходу, щоб не відірватися далеко вперед. Для То стало важче йти, коли схил покрутішав. Хотілося спинитися, дати перепочинок нозі. А Юк усе частіше вихоплювався вперед — йому не терпілося швидше дійти до криївки, про яку говорив То. То все більше непокоївся. Коли на цій горі ніякої криївки не виявиться — як тоді поведеться Юк?
Та ось з-за кущів випливла округла брила. То її вже бачив! Юнак у одну мить просяяв. Рвучко зупинився. Йому неначе перехопило подих. То забув і про втому, і про біль у нозі. Так, це саме та брила, за якою нижче мала стояти інша, менша, а далі й та криївка.
— Го-го-го! — вихопилось у То.
Тепер його мав почути Е! Проте відповіді не було. Чомусь не поспішав вийти з криївки Е.
— Чого То зрадів? — запитав Ек.
— Уже близько схованка? — Радість То передалась і тонкоголосому Ра.
— Близько.
Після цієї відповіді відразу заговорили всі юнаки.