Розпечене коло торкнулося далекого міжгір'я. Воно було червоне і велике. З двох боків простяглася довга стяга, майже така сама червона, як і полум'яне сяйво. Вона нібито стримувала розпечене коло, щоб воно не падало в те провалля, що знаходилося за міжгір'ям. Але коло було важке, розбухле, наморене від великого шляху по небу, та ще йому треба було пробиватися поміж густими похмурими хмарами, які ще й досі гримотіли десь там, на протилежнім кінці виднокола. Проте хоча розпечене коло помирало, але втікачам не було сумно. Відчуття волі вливалося їм у груди, а певність того, що зараз ніхто на них не кричатиме і не замахуватиметься довбнями, сповнювало їх радістю.
Розпечене коло зайшло за обрій. Воно, певне, за щось там зачепилося, бо не могло відразу полетіти шкереберть у безвість.
— Де ж ходить Е? — раптом запитав Ре. Йому вже почало здаватися, що весь той порятунок Е — вигадка самого То. Але як один То вполював рогатого травоїда?.. Проте відразу ж перемогла думка — То нічого не вигадує. А все ж Ре запитав: — Як удалося вполювати такого великого козла?..
— Козла вполювала гроза, — відповів То. — Рогатий зірвався з гори, коли його, певне, каменем ошелешило.
— Хто кинув на козла камінь?
— Вітер, вода і ричання могутніх істот відривали камені з насиджених місць і кидали їх униз! То і Е ледве порятувались.
Але й самого То все більше і більше непокоїло — куди подався брат і друг Е?.. Коли він прийде? Ще кілька подихів, і темінь надійно заховає від зору і гори, і ущелини. Крадькома То поглядав на Юка. Дуже підозрілим було те, що здоровань мовчить. Його погляд невідривно стежив за стягою над обрієм, що з кожним подихом втрачала все більше яскравості. Проте подеколи Юк рвучко зводив голову, поглядав на вершини гір, і тоді рука його міцно стискала гирлигу. То чекав слова Юка. Однак той мовчав. То боявся, що зненацька здоровань схопиться з місця і зіштовхне його, То, з виступу. То боявся і темряви, що наближалася. Тоді він не зможе стежити за Юком! Непокоїло й те, що юнаки раптом притихли. Вони неначебто теж чекають чогось. Чи не шкодують зараз, що опинилися тут, посеред гір, далеко від теплих валунів, од племені?.. Цього То не знав. Відчував: треба щось зробити зараз, чимось захопити юнаків, розважити їх і розвеселити, не дати їм упадати в думки та у згадки. В уяві постав вождь Ту. Як-то нелегко йому, напевне, тримати в послуху все плем'я!.. Він теж часто боїться мисливців у ті страшні подихи, коли ними оволодіває лють!.. Але вождь Ту який кремезний та дужий! Кожен з чаків зосібна боїться його страшної сили! А що вже він, То, супроти вождя Ту! То не зміг би тримати у покорі навіть цей невеличкий гурт юнаків. А Е? Е зможе, бо за нього стоятиме То, стоятимуть брати. А ще, коли щаститиме у полюванні, коли всі звикнуть до окремості, тоді і Юк не страшитиме і жодного з юнаків до валунів не потягне, тоді ще більше їх у гори прибуде!..
Та знову і знову спливала гадка про Е. Може, відійшовши далеко, Е заблукав, може, плутає його невірна дорога і замість того, щоб наближатися до криївки — віддаляється від неї?.. То став на краю виступу і щосили прокричав:
— Го-го-го — гори!..
— Го-го-го — провалля! — приєднався до То Ек… Посхоплювались Ре і Ра, Там, Ак. Вони теж, злагоджено і голосно почали викрикувати:
Стемніло. На крайнебі, де сховалося розпечене коло, засяяли цятки. Але недовго сяяли — небо взялося хмарами і там. Зробилося зовсім темно. Десь не вгавала глуха гуркотнеча, але відблисків вогненних різок не пропускали. Виття звірів з долин не долинало — в таку негоду кожен, напевне, заліз у свій схов і там сидів нишком, не збираючись ставати на прю з голосами могутніх істот.
Молоді чаки теж позмовкали. Вирішили, що до народження нового розпеченого кола Е вже не прийде.
То майже навпомацки обійшов схил. Ру сидів на старому місці. Юка ніде не було.
— Спить у заглибині, — сказав Ру, ніби зрозумівши, кого саме шукає То.
— Стереже козла? — запитав Ек.
Йому ніхто не відповів.
Коли То зіскочив з виступу-криївки і швидко подався схилом униз, Е довго дивився другові вслід, аж поки той зник з очей.
Е знав, що у далеких лісах і за горами та широкими водами жили інші племена — набагато більші й могутніші. Були серед них і такі, що чинили напади на своїх сусідів. Вождь Ту і старий Кун іноді про них згадували, висилали в далекі краї вивідувачів, які часом не поверталися назад. Що їх спіткало за горами та лісами — ніхто не знав. Напад племені, що полювало за людьми, був страшніший од зграї диких звірів, од гуркотнечі могутніх істот! Один лише всепоглинаючий Вогонь міг зрівнятися з ними у лютості і жадобі загального нищення. Старий Кун розповідав, що колись давно вождеві чаків Арові, якого захопили людожери, пощастило втекти. Про подробиці свого полону Ар не любив розповідати, але, коли хто-небудь згадував те плем'я, очі вождя спалахували страшним блиском, а могутні руки зводили високо вгору важку довбню.