Хитнулася й охнула юрба: невже спіймали Мазепу? Ба ні, царські слуги винесли на майдан схоже на Мазепу опудало з орденом Андрія Первозванного на грудях, прив’язали до шиї шнура, поволокли по майдані й повісили на шибениці.
— Проклинай, проклинай! —зашипів на отця Данила цар.
Отець Данило глянув на Петра, мить вдивлявся в його балухаті холодні очі, потім підійшов до шибениці і став під нею поруч з опудалом.
— Проклинаю тебе, царю, — вимовив змучено, скинувши з себе єпітрахиль і реверенду. — І знай: за Батурин вся Україна встане!
Зблід Петро і кволо, зовсім кволо, немов переможений у бою гладіатор, кивнув рукою. Отця Данила в білій льолі вивів з майдану Скорняков і над придорожнім ровом власноручно стяв йому голову.
Цар був розгублений, спектакль не вдався. Та виручив ще раз свого повелителя полковник Ніс. Він вивів перед царя якогось обірванця і мовив:
— Всемилостивий царю, ось розкаяний сповідник Мазепи: він виголосить анафему.
Єпіфанія квапано одягли в рясу, накинули на шию єпітрахиль і підвели до шибениці, де висіло опудало Мазепи. Єпіфаній глянув на юрбу і враз побачив сотні вовчих голів, він схопив обличчя у долоні і прокричав якісь слова. їх цар прийняв за прокляття, а Єпіфаній вигукував безупину слово «армагеддон», і врешті всю околицю потрясло моторошне вовче виття.
Розділ третій
Покрилось Дике Поле пухкою тирсою, червоним воронцем та зеленим катраном, млосне літо розімліло над степом, і річка Чугайка, що вихопилась із байраку й підмила горб, схожий на велетенську могилу, стрімко вдаряючись у нього, наче хотіла пробити наскрізь, щоб не блукати степом кривобродами, зміліла, і з туги стогне над нею дзьобатий бугай; земляні зайці–тушканчики висувають головки з нірок, ворушать вусиками, наслуховуючи прохолоду, якої нема й нема; у піднебесній зимноті кружляють орли–степовики, зірко вишукуючи здобич, у заплавах Чугайки скорботно кигиче чайка.
Усе це бачить і чує чернець Єпіфаній. Він стоїть у келії скиту, видовбаного ним самим у скалистому березі над Чугайкою, стоїть, взявшись руками за грати віконця, ніби хоче виважити, хоч сам вправляв їх у камінь; весь напружився, ніби захотів вирватися із скитської неволі, хоч сам себе сюди запроторив.
…Крізь люту зиму, дощову весну й спекотне літо, від села до села, від міста до міста пробивався Єпіфаній з Глухова до Полтави, випрошуючи милостиню й переночовуючи там, де його заставала ніч: у хліві чи в домі або просто в полі, а деколи на довше зупинявся в монастирській нічліжці, а потім із старцями, яких блукало по Україні немало, повертав на храмові свята, де можна було нажебрати кращий пай, та більше йшов сам, бо жебрак на місці стояти не може, він мусить іти — це його праця й заробіток.
Єпіфаній ні з ким не розмовляв, і його вважали за німого. Ніхто не проганяв його, але й не затримував, а коли залишався сам, дослухався тоді до вовчого виття, яке долунювало звідусіль, і в тому витті водно вчувався йому наказ вовкулаки Носа: «Убий Мазепу, убий Мазепу!», і він ішов далі, напитуючи слід шведсько-козацького війська, бо інакше не міг чинити — вся його людська сутність підлягала чужій волі, з якої визволитися не мав сили.
Здавалося у Глухові, що визволився, коли прокричав перед шибеницею, на якій висіло опудало Мазепи, слова «армагеддон», і з полегшею подумав, що ось зараз опуститься на нього сокира, яка щойно стяла голову отцю Данилові; страху вже не мав, він тільки прагнув звільнитися від наслання полковника Носа — бути завше у злі; натовп прокричав за ним «анафема!», і Єпіфаній знову мимоволі вчинив зло, перший проклинаючи Мазепу.
Він завив із розпуки, бо намацав пальцями на своєму обличчі вовчу пащу, і зрозумів, що ніколи вже не вирветься з неволі вовкулак, він кинувся втікати з церковного майдану, та схопив його за оборки Іван Ніс і проказав:
— А тепер іди вбий Мазепу!
— Мене ж убивати ніхто не вчив! —заплакав Єпіфаній, припавши до грудей полковника.
— Ти навчився дивитись, як убивають, тепер тільки зважся замахнутися сокирою.
У липні 1709 року Єпіфаній опинився на Полтавському полі. Вовчого виття більше не чув, то здалося йому, що полковницький нагляд за ним припинився, що загубився він у воєнній завірюсі: марширують війська, риють вояки шанці, ставлять бівуаки, лаштують гармати, бряжчить зброя… Десь тут Мазепа, десь тут його покровитель, він признається, що посланий убити його, хай буде обережний; полковник Ніс, напевне, не одного Єпіфанія на таке діло послав. Радість перед очищенням затоплювала душу, він висповідається перед Мазепою і сповідь поверне йому пам’ять: що ж я такого наробив, що став безсилим свідком лиха, чому сам чиню його, не хотячи того?