— Ти коли покинув Батурин? —спитав гетьман з підозрою.
— Пітьма довкола мене, я нічого не тямлю…
— Що останнє ти запам’ятав?
— Що маю вбити тебе.
— Хто тобі таке наказав?
— Гемон і вовкулака полковник Ніс.
Мазепа звівся на лікті і прохрипів:
— І ти, оскверений змовою із зрадником і душогубцем, якого ще не знав світ, насмілився прийти до мене в мою останню годину?
— Пане гетьмане, прости мені, я в непам’яті! — застогнав Єпіфаній, припав до ложа і діткнувся губами гетьманської руки, що безвладно лежала поверх хутра.
У ту мить гетьман сконав.
Щось зашемрало біля дверей келії, здригнувся чернець Єпіфаній, прочинив двері і впустив до середини послушника Нямецького монастиря, який раз на тиждень приносив йому від ігумена Ніколае хлібину, гор- нець вареного бобу і чверть олії.
— Чому сидиш у темряві? — спитав послушник. — Я ж приніс тобі свічок.
— Якщо не бачиш полумені свічки, отроче, — відказав Єпіфаній, — то це ще не означає, що у свічці його немає. Є в ній здатність загорітися, і світить вона внутрішньою силою своєю, я бачу той пломінь. Тільки стовпець воску без гноту ніколи не спалахне.
— Гноти у свічках, які я тобі приніс, суть. Чом не засвітиш, щоб розігнати довкруж темряву?
— Немає вогню у мене, я втратив вогонь.
— Принесу тобі…
— Не розумієш ти… Спершу треба просвітитися самому. Я хочу повернути у своє серце Бога.
— Блюзніриш, отче! Чи ж може таке бути, щоб чернець жив без Бога?
— Бога в мене відбирали все життя… Я, хлопче, родом з Кам'янки, що біля Фастова. Батько мій був богомільний, навчив мене письма, і скоро я вивчив напам’ять псалтир і часословець. До чернецтва готувався змалку: обідав лише в неділю й середу, спав на холодній долівці… Потім закінчив Київську духовну семінарію і став постником у Києво–Печерській лаврі. Поглинав я духовні книги і намагався не бачити, що діється довкола. Але бачити мусив: ченці навіть у піст йшли вечорами на чай, вони там їли поросята й карасі та гасили тлусті яства слив’янками і малинівками… За такою трапезою застав я одного разу самого ігумена Ал- лілуя і скрикнув: «Таж піст, ваше преосвященство!» А він, підхмелений, відказав мені бзсоромно: «Для прохвоста нема поста!» А в шафах, де одежа, я бачив зачинених жінок для похоті… Був я книгодержцем у ігумена Аллілуя, їздив з книгами по хуторах святої Лаври і зрів страшну людську нужду. Я плакав перед образом Богородиці, прикрашеним діамантами: діво Маріє, а де твоя правда: люди з голоду мруть, а твій образ у золоті!..» Я втік із Лаври і пішов учитися в Києво–Могилянську академію. Учив мене філософії мудрий професор Тимотей Вергун, богословія — отець Антоній Простибог, а піїтику й риторику викладав сам Феофан Прокопович, апологет Мазепи… То скільки божого могло залишитися в моєму серці після того, як ігумен Ніколае розповів мені, що у Софіївському соборі за десять днів по Полтаві Феофан оголосив прокляття своєму покровителеві й похвалу Антихристу?.. Я хочу повернути у своє серце Бога, якого витіснила орда страху, байдужості і зради…
Спочатку з недовірою слухав послушник Єпіфанія, потім задумався і перегодя спитав знічев’я:
— Як же ти опинився в нашому монастирі і чоМу прийняв аскезу?
…Орлик і Войнаровський забули про сповідника, який увіч признався до змови з полковником Носом проти Мазепи і, розтривоживши цим гетьмана, спричинився до його раптової смерті; вони якусь мить дивилися виклично один одному в очі: полковник Войнаровський, небіж гетьмана, мав право спадку, і спадок той визначався не лише гетьманськими клейнодами й печаткою, а й двома бочками золота, які Мазепа встиг переправити на правий берег Дніпра й Переволочній, — освічений і галантний молодий генеральний старшина потайки мріяв про гетьманську булаву, проте готовий був поступитися досвідченому політикові генеральному писареві Пилипові Орлику, якого Мазепа першого посвятив у таємницю своїх стосунків з Карлом.
Орлик пильно дивився у вічі суперникові, владно поклав долоню на інкрустовану перламутрову шкатулку із гетьманською печаткою, що стояла на столику в узголов’ї покійника, другою закрив гетьманові очі й звелів Войнаровському споряджати похорон.
І аж тоді, коли молодий полковник відвів убік ображений погляд, Пилип Орлик запримітив священика, що стояв у куті намету, ворушив губами і з них злітав шелест: «Я не хотів, не хотів…» Генеральний писар втямив, що Єпіфаній винен у смерті гетьмана, тож першою думкою було допитати попа на тортурах про його спілку із зрадником Носом, але мав Єпіфаній вигляд неосудного, а таких допитувати не дозволяло козацьке право. То сказав йому: