— Ти подумав на мене? Я ж нічого не знаю.
— Ні, не на тебе… Але ж не тільки я дивився і мовчав. Багато таких, і всі повинні заговорити. Невинну кров загиблих зможемо тільки тоді змити зі своїх облич, коли скажемо людям правду. Про себе передусім. Бо, збрехавши, станемо поруч з убивцями з кров’ю на руках… Батурин, хлопче, то лише крихта горя, в якому опинився наш народ. Я мушу знати все. Хто розповість мені? Хто просвітить мене?
Єпіфаній схилився над столиком і говорив сам до себе:
— Папір мій чистий і перо сухе… Порожньо довкруж, нема нікого!
— Видумай! — почув голос послушника.
Оглянувся, та хлопця в келії не було.
Видумати? Що? Передумати все бачене, відчуте, переболіле, все те відчужити на папір і самому стати суддею своїх і чужих вчинків? А де запорука, що суд буде правий? За яким кодексом я буду судити сам себе? За кодексом мого сумління? Таж у мене замість сумління криваве місиво із решток пошматованої віри в Бога. Немає Бога! Якби він був, то не згорів би Армагеддон в такому несусвітньому жаху. А може, є… Але злий. Розсерджений, як у Апокаліпсисі Іоанна Богослова… Як смію я допускати до себе такі думки? Помилуй м’я, Боже, по великій милості твоїй… по множеству щедрот твоїх очисти беззаконіє моє…
Не допомагає П’ятдесятий псалом — мій досвід заперечує Бога. Мій досвід не може існувати разом з вірою…
А хіба ти до кінця пізнав світ? Таж ні. А коли ні, то мусиш мати віру — спочатку пізнавати ще не пізнане. Ту віру треба видумати. Знайти її в безмежній розмаїтості речей, у перемінності явищ. Виділити з тієї розмаїтості й перемінності символ справедливості і втілити його в людський образ. Видумай сам собі суддю.
Без віри тобі не обійтися, без віри обходяться всеможні, які самі собі суддями будуть. Двометровий цар Петро закріпив символ своєї могутності в живому співставленні великого й малого: він з усіх сторін світу спровадив до столиці карликів і на дозвіллі бавиться з ними, стверджуючи для себе у тих забавах владу великого над малим. І тому вірить у свою всемогутність й іншої віри йому не потрібно.
А ти, безсилий, знищений ним ліліпут духа й тіла з його волі проклятий чинити зло, з його ж волі знесилений тілом, столочений життям, — хочеш відновити храм душі своєї? То знайди символ, який визначить міру твого покаяння. Який символ? Хай це буде лебідь, що прилітає на синє озерце Чугайки — символ чистоти.
Бо то не птахи, а небесні грозові діви, валькірії, які з дощових ниток в’ють хмарові куделі і випрядають з них золоті промені чистих блискавок. Вони виспівують правду, виплакують брехню, вони зцілюють зневірених і знають майбутнє.
Я видумую для відзискання втраченої віри валькірію. Спасибі, послушнику, що нарадив мені. Помилуй, м’я, Боже…
Аркуш паперу був дрібно списаний; Єпіфаній писав, як навчився від професора піїтики Феофана Прокоповича, інакше він писати не вмів — тільки притчами, тільки символами. Відчував, що знаходить у писанні розраду і творення заспокоює його розтерзану душу. Він створював образ валькірії, що злетіла лебедем з небес на Чугайку, перемінилася в діву, нагою постала перед ним, а тоді пройняло його земне могутнє бажання, чоловічу силу відчув, яку так ганебно втратив, і зрадів, що Бог повертає до нього своє обличчя і він сам знову знаходить для себе Бога.
Списував аркуш за аркушем, осягаючи таємницю перевтілення лебедів у дівчат, і враз почув чаяння. Схопився, припав до загратованого віконця — він завжди так припадав, споглядаючи лебедів, і в найглибших закутках душі виплекував надію, що лебеді принесуть переміни в його житті, та вони полохливо відлітали, коли наближався до озерця, — відлетять напевно і тепер.
Тихо вийшов із келії, навшпиньки спускався крутою стежкою до озерця, та поки вийшов на приступець, звідки стало видно синє око заплави, лебедів уже не було, й безвір’я знову зв’ялило серце.
Зненацька він побачив розпластаного птаха на піску. Хто вбив, який безжалісний мисливець нечутно стрілу пустив чи кулю; Єпіфаній збіг на берег озерця, підняв лебедя, легкого мов пух, і побачив, що це тільки лебединий кожушок, який скидає валькірія, коли хоче скупатися.
Заховав під рясу кожушок, бо добре знав, як можна спіймати небесну діву, тільки–но написав про це, і квапно подався стежкою вгору. Зайшов до келії, нашвидкуруч видовбав у стіні ямку, вклав туди одежу і заліпив глиною.
А тоді став при вікні й чекав. Недовго ждав; із-за скали, що заступала від келії озеро, вийшла дівчина, біла, мов шума під водоспадом; перса, ніби долонями знизу підхоплені, зазирали в небо рожевими зернятками, вона наближалася до келії без соромоти, дівоче лоно золотно кучерявилося, і коли стала перед віконцем, напіврозхилені губи, ніби жагучого цілунку очікуючи, прошепотіли: