— Хіба видно по мені, що я потвора? — відказав полковник, нітрохи не збентежившись. —Хіба хтось скаже, глянувши па мене, що я можу вбивати, ніби дрова колоти, відпочивати від тієї праці і, заробивши гроші, їсти й одягатися? Таж ні, мене може навіть покохати жінка!
— Покохати?! —зжахнувся Єпіфаній, згадавши білу Лебедицю. — І ти теж міг би спромогтися на те святе почуття? О ні, духовна потвора не може кохати від самого лише усвідомлення, що вона кохання не варта. А тому замість любові в потвори народжується злоба. Духовний покруч стає хіба що гвалтівником —він наперед мстить жінці за те, що вона доконче зненавидить його, пізнавши.
— Тому я й не допускаю до себе думки про чисту любов, знаючи, що не вартий того.
— І можеш жити без любові?
— Простак ти. У мене замість любові є заздрість. Якби то я народився із славою і талантом Мазепи!.. А я ж не повний ціною… Та знаю, що однако привертають до себе увагу потвора і красень, харциз і доброчинець. Різниця лише та, що красень і доброчинець не дбають про своє вивищення, їх вивищує сама природа. А я змушений за те продавати дияволові душу!
— Але ж благополуччя, куплене заздрістю, ніколи не приносить ні радості, ні щастя! Щасливими бувають тільки доброчинці.
— Зате вони живуть у бідності!
— І ти весь вік задля свого добробуту вбиватимеш?
— Так! А ти в жебрацтві, ради нужденного животіння мовчатимеш, дивлячись на вбивства!.. Святеннику, мовчання — гірший злочин, ніж убивство. Убивця навіть наміру не має повертатися до людей, вони йому не потрібні, і йому суджено жити серед вовкулак. А мовчуни, які сприяли мордерцям, залишають для себе стежку до людей і суть підлішими за вбивць.
— Ти страшний! —висмикнув Єпіфаній із землі тернового підкорінка і замахнувся на полковника. — Тож пропадай пропадом!
Та полковник вмить перемінився в звіра й пошурхотів кущами, блудні сині вогники віддалялися, і здаля почулося зміїне сичання:
— Спробуй вбити мене в собі!..
І тут почулося моторошне виття. Єпіфаній стояв, прислухаючись, доки не зрозумів, що виття видобувається з його власного горла.
Над озером збілів сумерк: там стояла біла Лебедиця.:
— Ходи зі мною, — сказала.
— Хто ти?
— Я була Мотрею Кочубеївною.
Розділ четвертий
Єпіфаній сидів на кругляду за столом, зігнувшись над ним. Часто вмочаючи гусяче перо в каламар, записував на папері слово до слова те, що розповідала Лебедиця, яка була десь там, поза його плечима, нага й чиста, мов янгол, і він, жадаючи її, притлумлював писанням свою жагу, що ставала ряди–годи такою пекучою, аж було соромотно, та не мав чернець навіть права повернути голови, бо ж перевтілилась Лебедиця у Мотрю Кочубеївну, якої вже на світі не було, а жила тільки її благородна врода, і входила вона тепер в кожну його клітину, як пахощі чи звук, або тонка прониклива вібрація, і, пишучи, Єпіфаній втішався ідеальною красою Мотрі, як вищим дарунком життя.
А Лебедиця–Мотря пригадувала Єпіфанієві те, що втонуло було у пітьмі непам’яті, і відкривала йому світ, який промайнув повз нього за роки блукань–по світу, аж поки він прибився до Нямецького монастиря і спам’ятований став ігуменом Ніколае — це ж бо часу злетіло, і жив він у тому часі в неусвідомленості життя.
З усього славного Батурина, багатого фортецями, валами, замками, палацами, халупами, майстернями і зброєю, зостався цілим тільки будинок Василя Кочубея, захищений його доносом на Мазепу, а в будинку єдиними живими з усіх людей батуринських — врятовані зрадою батька Любов Кочубеїха й Мотря та заклятий у вовкулаку вбивця Іван Ніс, а ще помилуваний за мовчанку сповідник Мазепи отець Єпіфаній. Тож зрозуміла Мотря, що своє родове ймення і цю єдину уцілілу батуринську місцину, до якої колись прийдуть люди питати правди, очистить від скверни тільки вона своїм подальшим життям.
— Ти не пам’ятаєш мого прокльону полковникові Носові, забув, як умить вишкірилися вовчі ікла у вовкулаки; і в тебе теж відбився на обличчі його оскал… Ти й досьогодні залишився б звіром, якби я вранці, коли полковник наказав тобі вбити Мазепу, не наздогнала тебе над Сеймом і не заблагала: «Розкрий, отче, тайну сповіді, подаруй мені на мою тернову дорогу слова гетьмана, сказані про мене перед святим причастям, соборованим тобою, в ніч виступу Мазепи за Десну!» Ти не розкрив мені тоді таємниці, в тебе пропала пам’ять, проте людський вогник зблиснув у твоїх очах від тьмяного усвідомлення, що ти можеш зробити хоч невелике добро іншій людині, і вищир звіра зник з твога лиця…. Ти плачеш, отче, ти згадав? Утішився, що навіть тоді, перебуваючи в полоні смертного гріха, залишився на макове зерно людиною?