— А, може, за те, що я запам’ятав гетьманові слова про тебе і переповів тобі їх потім, буде прощений мені гріх? —спитав з надією Єпіфаній. — Ти ж, несучи із собою ті слова в душі, як найцінніший скарб, як свою гідність, вижила серед катів, виростила лебедині крила…
— Прощення так легко не дається, отче… Та втішся тим, що, зробивши добрий вчинок, людиною зостався… Ти не сказав тоді мені нічого, а я, полишивши свою лиху матір в стародубському маєтку, повернутому нам новим гетьманом Скоропадським, дійшла до Полтави із своїм чоловіком генеральним суддею Чуйкевичем. Недовго жила з ним: перед битвою Чуйкевич перейшов на бік Петра, лукавий цар заплатив йому за вірність кайданами й наказав відправити на Ладозький канал, я ж подалася в монастир.
— Я все згадав, Лебедице… Після смерті Мазепи… У Молдові — в Далхеуці… Маленький монастир у яблуневому саду, при ньому шпиталь, а я лежу на прічі хворий і німий, майже без життя… Якась черниця, ставна і вродлива, на ймення Марія, доглядає мене, поїть молоком, мов дитину, і усміхається, радіючи, що повертаюся до життя. Я приглядаюся до неї день у день, нагаючись згадати, звідки знаю це миле обличчя, й нарешті впізнаю. «Це ти, Мотре? Як тут опинилася?» — «Пішла слідом за гетьманом, як і ти. Ти — щоб убити, я — щоб урятувати». — «Я не вбивав його…» — «А я не врятувала. Скажи, грішний отче, розкрий таїну останньої сповіді Мазепи, він мусив сказати якісь слова про мене. Так потрібні вони мені на далеку дорогу…» — «Таїну сповіді? Пригадую… Він сказав, передаючи для тебе листочки безсмертника… я не маю їх, вони стерлися, як моя пам’ять… Він сказав: «Наснажувала вона мене на велике діло».
У келії почувся тихий схлип. Єпіфаній оглянувся: на лежаку, прикривши голизну рядниною, сиділа Лебедиця з обличчям Мотрі, дивилась вдячно на ченця й шепотіла:
— Спасибі тобі, ці слова врятували мою гідність, і коли карлики хотіли зробити мене малою, я зуміла виростити лебедині крила.
— Карлики? Де це було?
— Я затужила за рідним краєм і повернулася на Полтавщину. У селі Пушкарівці, неподалік Ромоданівського шляху, на горбах стоїть серед вишневого саду жіночий монастир. Там я стала послушницею, а потім прийняла великий постриг. Та не дали мені дожити тут віку. Хтось доніс Скоропадському, що Чуйкевич і не збирався переходити на бік Петра, що не на Ладозі він, а в Туреччині, тож за наказом канцлера Головкіиа Скоропадський вислав у Петербург заложницями жінок усіх мазепинців, які втекли до турків. Прийшли в монастир і по мене. Сестриці звідомили про небезпеку, і я притьмом подалася в Чернігів шукати захисту в Полуботка. Саме тоді виправлявся він з козаками на Ладозький канал, і я подалася за ними. Пішла теж зі мною й жона генерального осавула Гамалії. Та не допустили нас до мужів, забрали в Петербург заложницями, хоч мужі наші в Туреччині ніколи й не були… Поселили нас на Василівському острові, де жили карлики. Звідки вони взялиея? Хіба не знаєш — Петро любить менших за себе.
— Ів тебе тоді виросли крила… А що сталося з іншими жінками?
— Зі мною в карлицькій слободі жили мати генерального бунчужного Федора Мировича, жони генерального осавула Северина Гамалії, полковників Івана Покотила та Дмитра Горленка… Найстарший карлик з наказу Меншикова примусив їх написати чоловікам листи в Туреччину, щоб вони повернулися. Жінки зробили це і стали самі карликами… А я, достеменно знаючи, бо ж сама бачила, що Чуйкевич в работизні на каналах, не писала листа, і мене присудили до рівності…
— Як — до рівності?
— Стяти голову, щоб не була вища за карлиць. Тоді я полетіла… Отче, а ти ніколи не задумувався над тим, чому ми маємо здатність маліти?
— О, я знаю! — вигукнув Єпіфаній. — Колись давно на нашій землі жив Божий коваль Козьма–Дем’ян. Отож на нього напав великий змій: пролизав язиком двері кузні, та не ликом шитий був Божий коваль-, схопив змія за язик кліщами, запріг у плуг і проорав ним землю від моря до моря. Над Дніпром попросився великий змій до водопою, та невблаганний коваль погнав його аж до Чорного моря. Випив змій півморя, луснув — і розповзлися з нього по нашій землі малі змієнята, які й донині не дають нам вирости вище їхнього зросту.
— Цс казка, — відказала Лебедиця–Мотря. — А ти докопайся до правди.
Задумався Єпіфаній, повернувся до столика, перо само вмочилося у каламар і, виводячи на папері слова-заклинання, заговорило: