— Управляй нами, пресвітлий повелителю! — упав незнайомець на коліна перед Петром. — Не хочемо мати своїх проводарів — ні Мазепи, ні Войнаровського, ні Орлика, ні Гордієнка, а тільки тебе, найсправедливі- шого. Хай не карають нас свої, легший чужий канчук: жалю тоді нема і заздрості нема… Чим же вони ліпші за нас? — Прохач підвів голову від землі й квапніше заговорив, ніби злякався, що цар переб’є його щиру сповідь: —Я охочекомонний полковник Гнат Галаган із Січі. Я проведу твоє військо в гадюче гніздо, яке вже зрадило гебе, — колишній отаман Кость Гордієнко повів сім куренів на злуку з Мазепою, а решта готова до походу. Віддай мені Гордієнкові маєтки!
Просвітліло царське обличчя, і вже Петро в думці вирішив призначити гетьманом Гната Галагана, та тут сталася несподіванка. Із натовпу до столу пробирався козацький старшина, він теж вклякнув і, назвавшись хорунжим Забілою з Ніжинського полку, просив для себе село Севолож, яке залишилося після мазепинця сотника Нетреби — ои йому тільки–но відрубали голову на пласі.
— Його вже нема, нема, віддай мені Севолож, пресвітлий царю!
А далі почали вибігати інші: були тут прототоп Заруцький — він просив слободу Лизунівку, що належить отцеві Бистрицькому, котрий самого шведського генерала Мейєрфельда гостював у своєму приході, і сотник Бандурко виказував корчмаря, який частував оковитою шведських вояків; гей, аж бо то вже вилаштувалася безкінечна черга до посольської канцелярії з чолобитними на млини, ставки, лани і пасіки. За них платили доносами: хто на лохвицького сотника Яременка, що збирав провіант для Мазепи, хто на глухівського обивателя Таращенка, Богу духа винного… Не простаки ж вони, не роззяви — давно готові до корита царського. З ними треба обережно, такі не тільки Малоросію, всю імперію розкрадуть…
Проте Петрові повернувся добрий настрій, він гукнув:
— Скорняков, а йди–но роздрухай Чечеля, може, ще не сконав, хай погляне, яким геройством мстять землячки за його муки!
Та не встиг комендант зрушитися з місця, як із гурту, полонених і до кари приведених вихопився отець Данило із Ставків і, ставши перед царем, проголосив:
— Я покрию цю ганьбу своїм життям і скажу: лукавий царю, зруйнував єси Батурин, людей перебив, навіть дітей не пошкодував, то й ми не зарікаємося в московській крові по коліна бродити, бо за руйнування Батурина вся Україна встане!
Зареготався цар і зупинив слуг, які кинулися до священика.
— Облиште його. Хай подивиться сьогодні на страти, потім колесуйте, поки не відмовиться від скверних слів, а завтра попросимо його виголосити в Троїцькому соборі анафему Мазепі!
…Другого дня, 12 листопада 1708 року, на дзвіниці Троїцької церкви забаламкали дзвони, скликаючи глухівський люд на майдан вибирати нового гетьмана.
Тих, хто заперся по хатах, наляканих вчорашнім судом і шибеницею, яку для чогось поставили на церковному майдані, драгуни виганяли силоміць, надто ж упертих в’язали й долучували до гурту полонених козаків і старшин, яких не встигли стратити вчора, й погнали всіх у Лебедин на дальші допити й муки.
Цар наказав привести тортурованого вчора отця Данила, який мав перед богослужінням проклясти Мазепу, — мовили кати, що покаявся на дибах піп.
Привели одягнутого в рясу й єпітрахиль змордованого священика, він ледве тримався на ногах: Петро поплескав отця Данила по плечу, похитав головою, мовляв, будь розумний, отче, ти ж бачиш, що все живе скоряється мені або ж гине, а ти житимеш за два тільки слова «анафема Мазепі», і від тебе почнеться в православній церкві новий вірнопідданий ритуал, який протриває віки й поселить у людей віру в царську справедливість і переконає в марності бунтарства. Тільки два слова, отче.
Князь Меншиков зачитував перед людьми маніфест, в якому проголошувалось, що ніякий народ під сонцем не може похвалитися такими свободами і привілеями, як малоросійський, бо ні єдиного пенязя в малоросійському краю не велимо у казну брати і милостиво доглядати сей край, від басурманського нашестя та від зажерливого старшинства обороняючи.
Тоді ж цар звернувся до козацьких старшин із запитом, кого вони воліють мати за гетьмана. Мовчали старшини й глухо мовчав народ, тільки один, а був це отець Данило, тихо сказав, зітхнувши:
— Полуботка або нікого…
Цар вдоволено посміхнувся, бо ж скорявся йому непокірний, проте сказав:
— З Полуботка може вийти другий Мазепа… — Він глянув спідлоба на поставного чернігівського полковника, який і нині стояв гордо й витримував царський погляд. — Не можна Полуботка вибирати, він надто хитрий. Виберіть краще Скоропадського. Та поки поблагословимо нового гетьмана, треба спершу повісити зрадника.