— Так, корабель збирався тонути, — провадив далі кіт, — він розтрощив собі носа й ковтав воду, мов губка. Матроси бігали туди-сюди, як божевільні. Ті спускали шлюпки, ті прив’язували себе до рятувальних кругів, а ті плигали у воду… еге ж… Я сказав собі: «Що ж тепер з тобою станеться, Феліксе?» Думав, думав та й надумав таке: єдиний порятунок — це дати якій-небудь акулі проковтнути мене. Навколо корабля роїлося багато акул, і в усіх пащі були роззявлені і зубиська — як пилка.
— Хай бог милує! — вигукнула знову тітонька Настасія і перехрестилася. — А потім ще мене питають, чому я завжди сиджу вдома…
— Ось що я надумав, — розповідав кіт, — і відразу почав вибирати відповідну акулу. Я обрав найбільшу, і, коли вона пропливала повз мене, я підплигнув угору, стрибнув униз і влучив їй просто в горло, як пілюля!
— А ви не подряпались? — поцікавилася Емілія. — Не зачепилися за який-небудь зуб?
— Уявіть собі, ні! Я впав їй просто углиб горлянки і йшов довгим червоним коридором, поки потрапив до шлунка.
— А великий в акули шлунок?
— Та з цю кімнату, — зухвало збрехав кіт, не змель-кнувши оком.
Цієї миті граф штовхнув головою покришку, вибив її і, вистромившись із бляшанки, зарепетував:
— Не вірте! Він усе бреше! Навіть у кита шлунок менший! І взагалі це неможливо, щоб жива кицька опинилась у шлунку в акули!
— Чому це неможливо, поясніть, зацвілий сеньйоре, — ущипливо вимагала Емілія. — Хіба ви забули, як донна Бента розповідала казку про людину, що опинилася в животі у кита?
— Пам’ятаю, — погодився граф, — але ж то було в казці.
— То було в казці, а сеньйор Фелікс був в акулі, — сказала Емілія, — ніякої різниці.
Всі погодилися, що Емілія цілком має слушність.
— Жив я там, поживав, — провадив кіт, — та незабаром переконався, що довго так тривати не може. Мишей нема, а де нема мишей, яке ж котові життя… Треба було вибиратися на волю, та як? Вибратися на волю — означало впасти у воду і перетворитися на потопельника. Справа була не така й проста.
— Дуже навіть проста, — сказала Емілія, — треба було зробити човника, сісти в нього і гребти, гребти…
Та годі-бо, не лізь зі своїми порадами! — не витримала Кирпа, — Розповідає кіт Фелікс, а не ти!
Кіт вів далі:
Завдання було не легке, треба правду сказати, і я Довго морочив собі голову, аби придумати що-небудь, як раптом бачу, що в живіт акули просунувся величезний гак з живцем. Я миттю схопив гачок і встромив в акулу. Відчула вона його і ну крутитися, наче дикий осел, коли на нього верхи сядуть. Крутилася, крутилася, крутилася, а потім почала вмирати. Минуло години дві чи три, і нічого особливого не сталося. Акула померла зовсім. І раптом я побачив смугу світла і гостряк ножа. Я зіщулився, наче їжачок, щоб до мене ніж не дістав, і зрозумів, що акулу спіймано. Чого ще було ждати? Я вистрибнув і опинився… де б ви думали?… на палубі корабля! Матроси просто були вражені, що в животі у риби опинився живий кіт, і довго не могли заспокоїтися. Капітан подивився на мене, пригладив бороду і запитав:
«Куди б ви хотіли поїхати? Мій корабель пливе до берегів Англії, там я можу висадити вас на берег».
«Вельми вам вдячний, — відповів я, — та мене цікавить інша земля».
«Мабуть, Італія?»
«Ні!»
«Тоді Німеччина? Швеція? Туреччина? Греція?»
«Нічого подібного. Я шукаю ту землю, де живе швець, який Котові в Чоботях пошив чоботи. Гадаю, може, він і мені також пошиє?»
Капітан подумав, що я з нього глузую, і дав мені такого стусана, що я відразу опинився у трюмі.
Всі дружно зареготали, і тітонька Настасія промовила:
— Але ж такого шевця ніколи і не бувало. Казка та й годі.
— Тобто як це не було, коли він пошив чоботи родичеві сеньйора Фелікса! — з викликом сказала Емілія. — Я вважаю, що сеньйор Фелікс цілком має рацію, коли прагне відкрити землю, де той швець живе. Може, він зробить важливіше відкриття, ніж Колумб. Розповідайте далі, сеньйоре Феліксе.
І кіт провадив свою розповідь:
— Я сидів у трюмі, поки корабель ввійшов до гавані одного великого портового міста. Там я висів і пішов довгою-довгою дорогою. І раптом назустріч мені бабуся — дуже стара бабуся, зовсім старезна, з палицею в руці.
— Це була фея, ось побачиш, — шепнула Емілія на вухо Кирпі.
— Я підійшов до неї і ввічливо сказав:
«Чи не знаєте ви, сеньйоро, як знайти ту землю, де живе швець, який Котові в Чоботях пошив чоботи?»
Бабуся дуже здивувалася з мого запитання; вона вирячила очі, роззявила рота і відповіла: