— Моя думка, — сказав Педріньйо, — що це лисиця.
— Я вважаю, що про лисицю тут нічого й говорити, — відповів учений шпиг. — Я все оглянув найретельніше і знайшов якусь волосину, що явно не належить ані лисиці, ані лісовому щурові опосуму, ні щурові домашньому, звичайному.
— Тоді кому ж?
— Це мені невідомо. Я повинен вивчити цю волосину під мікроскопом. Зробіть мені мікроскопчик, будьте ласкаві.
— У бабусі є бінокль. Може, згодиться?
— Повинен згодитися. Принесіть, будьте ласкаві.
Педріньйо збігав додому і приніс бінокль донни Бенти. Граф-шпиг поклав волосину під бінокль і довго вивчав. Потім виголосив:
— Я сподіваюся, що натрапив на слід злодія…
— Хто ж він?
— Я ще не можу сказати остаточно, але ми маємо до діла, здається, з твариною чотириногою з родини котячих. Ідіть, будь ласка, гратися і залишіть мене на самоті. Мені треба зробити висновок з моїх досліджень, і вважаю, що до вечора проблему буде розв’язано.
Педріньйо пішов гратися, залишивши графа, що поринув у глибокі роздуми.
День стояв погожий, і донна Бента, сидячи на своєму низенькому стільці з підпиляними ніжками, шила Кирпі плаття, а Кирпа допомагала їй засилювати нитку в голку і крутити ручку швацької машинки.
А Емілія? Емілія погойдувалася у своєму гамаку на веранді, поринувши у спогади про вчорашній успіх, коли раптом кіт Фелікс, що проходив повз ганок, присів на задні лапи і, виводячи хвостом ліниві зигзаги, так і вп’явся в неї очима.
— Чого це ви на мене так пильно дивитеся? — невдоволено запитала Емілія. — Ніколи не бачили, чи що?
Кіт іронічно посміхнувся і пронявчав:
— Такої поважної, як сьогодні,— ніколи. Неначе якусь перемогу здобули.
Емілія гойднулася в гамаку і промимрила:
— Заздрісний на чуже щастя зазіхає.
Кіт відповів з величезною зневагою:
— Цього тільки бракувало, щоб знаменитий кіт Фелікс заздрив ганчір’яній ляльці, яку пошила якась старанегритянка…
— Заздрісний на чуже щастя зазіхає,— повторила Емілія. — Я таки лялька, а ось ви — справжнісінький облудник, зрозуміло?
— Чому це?
— Чому це? Та тому, що ви зовсім не американець, і ні в якому хмарочосі не народилися, та й не родич Котові в Чоботях, і ніяка акула вас не ковтала. Все це самі вигадки. Я дуже добре знаю, коли людина правду каже, а коли бреше. У мене чуття…
Кіт схопився, запирхав і хотів подряпати Емілію. Та Емілія закричала так голосно, що злякала Кирпу.
— Що скоїлося, Еміліє? — запитала Кирпа, підбігаючи, — Чим ти так схвильована?
Емілія випросталась у своєму гамаку і гнівно вказала на кота:
— Цей хуліган хоче мене подряпати! Свинство яке, га?
— Та чому? Через що ви посварилися?
Емілія ще більше випросталася.
— Він скаженіє від злості, що провалився з своєю історією, і заздрить моєму успіхові. Я сказала, що він не американець, і не родич Котові у Чоботях, та й акула його не ковтнула, тому цей осел ще й намагався за те мене подряпати. Гіпопотам та й годі!..
Кіт обернувся до Кирпи:
— Ви самі чули, як вона мене ображає. Коли я гіпопотам, то хто ж вона, скажіть на милість? Мавпа?..
Це було вже занадто. Емілія кинулася до кота Фелікса, схопила його за підборіддя і почала так шарпати, що навіть вирвала одну волосину. Кирпа розборонила забіяк.
Кота було винесено в сад, а Емілія залишилася одна сама на веранді, обмірковуючи план помсти: вона була така збуджена, що вголос розмовляла сама з собою. Ось тут і з явився граф.
— Сеньйоре графе, — гукнула його Емілія, — послухайте, прошу, історію моєї сварки з котом Феліксом!
Граф сів поруч з нею в гамак і вислухав усю історію від початку і до кінця. Коли дійшли до волосини, що її Емілія вирвала у кота, граф спитав:
— А де волосина? Я зараз саме працюю над дослідженням волосяного покриву деяких тварин, і мені було б дуже цікаво познайомитися також і з цією волосиною.
Емілія відкрила коробочку, де була схована котова волосина, і віддала її графові, кажучи:
— Беріть, тільки потім віддайте. Я хочу зберегти цю бридку волосину на згадку про мою битву з цим хуліганом… цим… — Емілія задихнулася.
Граф обережно взяв волосину і пішов вивчати її з допомогою бінокля донни Бенти.
Коли прийшов вечір і тітонька Настасія засвітила лампу в їдальні і сказала: «Пора, любі!» — і всі вже посідали на свої звичні місця, завітав і граф. Та, раніше ніж лізти до бляшанки, він підійшов до тітоньки Настасії і тихенько сказав їй на вухо:
— Візьміть мітлу і поставте її біля себе.
Старій негритянці ця просьба здалася дуже дивною, і вона зажадала пояснень.